8

Ми домовились, що у нас буде ранкове побачення. Будемо чекати один одного в парку. Я для цього дійства одяглася в чорне плаття, яке підкреслює мою фігуру, та чорні черевички на танкетці, щоб бути трохи вищою — хоч на 5 см. Бо я маю 150 см — доволі низька людина, гномик.

У мене довге темно-коричневе волосся, та й очі такого ж кольору. Комусь вони подобаються, комусь — навпаки.

Я тренувалася, як правильно ходити, щоб не спіткнутися, як зазвичай трапляється. Він не зрозуміє, що я намагаюся реалізувати індійський серіал, і просто подивиться, як я розтягнуся на асфальті, як черв’ячок.

У мене прекрасний настрій. У автобусі всі дивилися на мене, ніби я сяю, як зірка, і усміхалися. Навіть парубки очима кивали мені, але я не хотіла їм піддатися. Я не така. Я крута — і йду на справжнє побачення. Хотілося їм дулю показати, але виховання є вихованням.

За 30 хвилин я вже була зібрана з голови до ніг. І, виявляється, закінчила свої справи раніше. Тому дзвоню Кості, щоб запитати, чи нічого не змінилося. Тільки ось лихо — він не бере слухавку. Він що, кинув мене? Ось так просто?

Я навіть засміялася з цього сарказму, бо він мені нічого не винен. Хоче — прийде, хоче — ні.

Я вже думаю йти й викликати таксі. І відчуваю, як телефон вібрує. Костя дзвонить. Я одразу беру слухавку.

— Привіт. Ти де? Я вже на місці. Були справи — затримався. Думаю, ти ще тут чи ні? — чую звуки, ніби він бігав.

— Так, я ще тут. Хотіла йти, вже прямувала до таксистів, — мій голос тихий і спокійний, але в душі — ураган.

— Чудово. Я в парку, біля таксистів. Чекаю на тебе.

Я попрямувала туди. Серце колотиться, усмішка просто засіла на обличчі. Я не знаю, що сказати, як говорити. Але закриваю очі й відпускаю думки — хай блукають кілька хвилин.

Наближаюся до тієї лавки, де він сидить, схиливши голову вниз, а руки — стиснені в кулаки, лежать на колінах. Я вже досить близько — і зупинилася. Не знаю, хто має підійти у такому випадку...