5

Вчора я не мала сил розмовляти з Костею — заснула з відкритим ротом, наче герой після бою. Але сьогодні я прокинулась із бадьорим настроєм і такою енергією, що хоч зараз — на Говерлу.

Хоча... поки що я підкорила тільки математику й історію.

Усі екзамени позаду. Навіть куратор сьогодні не качав мої емоції — був зайнятий, і це стало найкращим подарунком. У голові — свято. Тож вирішила, що саме час зателефонувати Кості й послухати його нову історію.

Набираю номер.

— Алло! Так, я радий, що ти подзвонила! — одразу чую його піднесений голос.

— Я не могла не подзвонити. Одна пташка вже принесла твою «історію» — тільки трохи химерну, — сміюся.

— Я бачив твого дружка. Хотів трохи налякати, але згадав, що це не мій серіал. Ти й сама кого хочеш залякаєш, — фиркнув.

— Ще б пак! А ти, між іншим, душиш людей своїми обіймами. Та дівчина ще жива? — переходжу на режим насмішок.

— Вона була задоволена. І взагалі — хто може встояти перед моїми обіймами? — впевнено, навіть занадто.

— Та невже? Ну... я, напевно, змогла б. — хочу виглядати кремезною.

— А звідки знаєш? Я тебе ще не обіймав. Але все попереду. Ми ж не вічно тільки телефоном спілкуємось. Може, й побачимось. — навіть не намагається прикрити натяки.

— Гей! Друзі не обіймаються. Це не входить у нашу угоду! Але… літо довге — може, й побачимось. Але не змінюй тему. Хто така Марина?

— Ага, ось чого ти дзвонила. — сміється. — Вона з твого села. Познайомилися на весіллі в родичів. Така фігура, такі губи...

— Стій! Дай подумати... Може, це Марина з центру? Та, що з тими красивими, круглими губами? Вона ж біля повороту живе, де позначка села?

— Саме вона. Танцювали так, що аж земля дрижала, а потім — на двір, і пішло-поїхало… — хихоче.

— Романтично. А чому розійшлися?

— Та вона на іншому весіллі з кимось іншим так само цілувалась. — відповідає з фірмовою «ой-все»-інтонацією.

— Обломчик. Думав, що тільки ти маєш доступ до тих губ? Вона занадто гарна, щоб нудьгувати в кутку за кимось одним, — сміюся відкрито. — А вчора ти її знову обіймав?

— Ну, я ж не образився. Хотілося... тепла. Ти ж далеко.

— Що? — я червонію. Цього повороту не чекала.

— Та жартую я, дихай, мала, — голос м'який, грайливий.

Ми ще поговорили кілька хвилин. Але його слова про «ти ж далеко» застрягли в голові.

Він жартував. Так?
Я не хочу ускладнювати… Але у мене з’явився дивний клубочок у грудях. І з кожним його словом він розмотується в щось нове.