4

Місяць пролетів як мить. Зараз у мене сесія — екзамени, хвилювання, списки, чай літрами.

— Костуш! Я здала екзамен! — повідомляю йому з переможним вигуком у голосі.

— Молодець, моя кицюня! — тішиться він. — Я знав, що ти впораєшся. Ти ж стільки вчилася — аж сам переживав.

— Дякую! Ти мій найкращий друг! — не стримую радості й ніжності.

— Друзі на те й друзі. До речі, сьогодні йду в автошколу — зустрічаюсь там із дівчиною, з якою типу розійшовся. Тож подзвоню ввечері, розкажу, як пройшло.

— Добре, чекаю на juicy details! — сміюся.

За цей місяць ми з Костею стали дуже близькими. Я люблю його — як друга. Він мій підтримувач, мотиватор і іноді навіть голос здорового глузду. З кожною розмовою з ним я стаю впевненішою — і мені це подобається.

Мені пощастило його зустріти. Він мене поважає, не нав'язується, і спілкування з ним — як дихати на повні груди.

Я — "сіра мишка" у нашій групі. Така скромна, невидима — на перший погляд. Але насправді — я цікава, яскрава, просто добре вивчила правила виживання в колективі. Раніше я не вірила в себе. А тепер — виправляю це. Костя — мій приклад. І хоч іноді він сам розповідає про свої поразки — мені це ще більше його наближує.

Я обожнюю його смішні романтичні історії зі школи. Особливо ті, де він лажає. Вони — золото.

Отож, вечір. Я вже в гуртожитку, всі справи по навчанню завершено. Вмикаю чайник — і раптом помічаю, що телефон був на беззвучному чотири години.

Шість пропущених від Діми.

Один — від Кості.

Оце я люблю в Кості: якщо не відповіла — зачекає. Цінує мій час. А Діма... Діма — це серіал без перерв.

Він дзвонить вже всьоме — і я змушена взяти слухавку, аби тільки це припинилось.

— Так, Дім, слухаю. Що тепер? — втомлено питаю.

— Сьогодні твій Костя бачився з моєю подругою Мариною. Вони колись зустрічались, знаєш. Я випадково був у тому ж парку й бачив, як він її обіймав… і цілував. На очах у всіх! — гордо заявляє, ніби розкрив міжнародну змову.

— І що з того? — відповідаю спокійно, але з ледь чутним роздратуванням. — Я з ним не зустрічаюсь. Він — мій друг. Робить, що хоче. Написати тобі це в месенджері, щоб не забував?

— Та ти це навмисно так говориш. Я ж знаю — тобі боляче! — глузує.

— Боляче? Мені? Від того, що мій друг цілується? Серйозно, Дім? — я вже ледь стримуюсь, щоб не розсміятися. — Ти сам придумав сюжет і сам в ньому ображений. Не плутай роман з дружбою. І не заважай мені жити.

Я кладу слухавку. Глибоко вдихаю. І знову чайник закипає.

А в мені — спокій. Бо я вже не та Сабіна, що  місяць тому шукала, в чиї обійми втекти. Я вчуся бути в своїх.