2

Я дивлюся на сповіщення — і зависаю. Реально зависаю. Нові знайомства? Серйозно? А якщо він зануда? Ще одного такого — і я піду в монастир. Але, гаразд... нехай буде, що буде. Я занадто вихована, щоб залишити повідомлення непрочитаним. Закриваю очі — ніби стрибаю з мосту — і тисну «відкрити».

Костя:
«Привіт, красуне. Не буду церемонитись. Дай свій номер. Поговоримо.»

Ого. Який упевнений. Все чітко, без води. Або в нього великий досвід у флірті, або він просто бовдур. Треба з’ясувати.

Я відповідаю:
«Привіт… Номер…»

Звісно, я не дала номер одразу. Спочатку — перевірка: сторінка, фото, перше враження. Так, це той самий хлопець, якого я помітила ще тоді, коли ми з Леркою горта‌ли сторінки хлопців із Красноїльська.

Виглядав симпатично. Не з розряду «вау», але щось у ньому було. Очі з іскрою, усмішка хитра. Я таких знаю — балакають гарно, цілуються ще швидше.

Минуло дві години — а дзвінка все нема. Я вже дописала конспекти, поставила чай, навіть підмела під ліжком (чисто від нудьги). І ось — телефон дзвонить. Незнайомий номер.

— Алло, — кажу звично.

— Привіт, гарнюне. Як справи? — чую глибокий, оксамитовий голос. І я така: «Оу...»

— Та нічого, чай поставила, — відповідаю мелодійно, намагаючись звучати елегантно й загадково (начиталася «Космополітену», буває).

Але тут — бац! — чую, як він комусь говорить:
«Та йди, не туди, казав же — туди! Ай, лишенько з тобою...»

І я, як дівчина з глибинки, відразу розумію — це не брат, не пес, не бабуся. Це — корова. Він пасе корів. І розмовляє з нею — паралельно зі мною.

Я вже три хвилини слухаю цей "діалог із худобою", й мене це починає реально дратувати. Зрештою, не витримую:

— Слухай! Ти мені дзвонив, щоб показати, як добре ладнаєш із коровою?!

— А тебе це тривожить? — озивається з викликом. — Дівчинко, мені байдуже, з ким говорити — з тобою чи з коровою.

Дівчинко? От і все. До побачення.

— Я не збираюся розмовляти з невихованим хлопцем! Та ще й з таким "лексиконом"! — кажу різко й кидаю слухавку.

За моїм сценарієм він мав би передзвонити — ще раз спробувати «зачарувати». І остаточно мене роздратувати. Але ні. Телефон мовчав.

Отак я й викреслила його з голови. Хоча… його голос був чарівний. Але характер — точно не мій.