15.4.

Вона різко сіла за кермо свого авто, руки тремтіли, але часу не було на страхи чи вагання. У дзеркалі побачила, як сестри Айдаса наздоганяють її, і за мить Кларісса відчинила дверцята.

– Ми поїдемо з тобою, – сказала вона, хапаючи подих.

Мія тільки кивнула, заскочена власними емоціями. 

Сестри швидко сіли ззаду. Мія натиснула на газ, вирвавшись з паркінгу театру, колеса різко скрипіли по асфальту. Вона гнала так швидко, як тільки могла, руки судомно стискали кермо.

– Всі вийшли! – вирвалось у Селін, яка, озирнувшись у заднє вікно, побачила натовп людей, що вибігав з театру, спостерігаючи за авто Мії.

Всі думки Мії зараз були тільки про Айдаса – вона молилася, щоб він був живий, і не могла думати про те, що відбувалося довкола.

– Міє, що ти бачиш? Браслет дійсно чорний? Що сталося? Ми думали, він поїхав до тебе. Він запевнив, що все гаразд і він поїде до тебе… – Кларісса була щиро шокована. – І він наче тримався на ногах і сил йому не бракувало, навіть щоб вдарити батька! Тільки та клята палиця видавала його стан! Міє! То що сталося? 

– Я… Ні, він не повернувся, – їй бракувало дихання говорити більше, вона боялася врізатися в чиєсь авто попереду. 

– Міє, він хотів сам вийти на сцену, і я не зрозуміла, де він… Ми думали, ви прийдете разом, але ти була одна… Я подумала, він десь там, залаштуками… Абощо… – Селін звучала здавлено.

– Вибачте мені, – Мія задихалася. – Вибачте… 

За хвилину вона пригальмувала біля готелю, зупинилася просто посередині дороги. Троє вибігли з авто і ще за мить накинулися на працівників готелю, вимагаючи сказати, в якому номері Айдас. 

– Це неприпустимо, що ви собі дозволяєте?! – працівниця не вірила власним очам. 

– Він помирає! – Селін викрикнула. – Якщо ви не скажете, то він помре там один просто зараз! 

Мія не могла повірити, що чує це. 

Що це реальність.

І, може, він уже помер. 

Клятий холодний браслет терзав її руку… 

– Боже мій, добре, – працівниця злякалася, схопивши ключі від номерів готелю, і побігла до сходів – дівчата слідували за нею. 

За вікнами зі сторони дороги роздалися звуки швидкої, що наближалася, – хтось з гостей театру про всяк викликав допомогу до готелю. 

Працівниця готелю тремтячими руками шукала потрібний ключ у зв’язці, змахуючи волосся з чола. Селін і Кларісса стояли поруч, а Мія не могла відвести погляду від дверей – відчуття безпорадності й страху сковувало її зсередини.

Кларісса раптом схопила Селін за руку, їхні пальці зімкнулися в міцному стисканні. Мія озирнулася на цей жест, і в ту ж мить вона зрозуміла – вони не зайдуть туди. Біль у очах Кларісси змішався зі страхом, вона боялася не лише втратити брата, але й майбутню дитину. Вона трималася за живіт однією рукою, розгублено дивлячись на сестру навпроти. Налякана…

– Не заходь туди, сестро, – шепотіла їй Селін. – Будь зі мною. 

Сестри, схопившись за руки, застигли в нерухомості, майже не дихаючи. Кларісса стиснула руку Селін ще міцніше.

Коли нарешті двері клацнули й прочинилися, працівниця відійшла в бік, даючи простір єдиній, хто готова була зайти. 

Кімната залишилася темною, завішеною важкими дорогізними шторами, які не пропускали жодного променя світла вечірньої освітленої вулиці.

Мія, не чекаючи більше ні миті, рвонулася вперед, вбігаючи в темну кімнату. Її серце краялося в грудях, вона ледве чула свої думки через паніку, яка заполонила все єство.

– Айдасе? Айдасе, будь ласка! – дівчина відтягнула штору, і нарешті побачила обриси кімнати. 

У тьмяному світлі, що просочувалося через вікно, побачила Айдаса – лежав на ліжку на боці, його тіло нерухоме, мов тінь. Її серце стислося від паніки, він не відповів на її крики. Навіть не ворухнувся.

– Айдасе… – прошепотіла, і голос зірвався від страху.

Мія обережно ступила вперед, її ноги ледь тримали вагу від тяжкості думок, що обертом носилися в голові. Вона знесилено опустилася на коліна біля ліжка, дивлячись на його обличчя, освітлене лише рудими вогниками з вікна – мерехтливими ліхтарями та автівками. Ті самі машини пищали за вікном, мабуть, через її авто, яке дівчина залишила посеред дороги. Звук сирени швидкої допомоги ставав все ближчим.

Мія відчувала себе спустошеною, наче увесь її світ пав. Вона обережно простягнула руку і торкнулася його щоки. Холодний…

– Айдасе... – голос був лише ледь чутним шепотом, наповненим безмежним розпачем. 

Вона погладила його обличчя, пальці повільно ковзали вздовж щоки, і з її очей почали падати великі сльози.

Якоїсь миті браслет на її руці спалахнув жовтим вогником, слабким, але яскравим у темряві. Мія відчула цей спалах і, не тямлячи себе від відчаю схилилася і повільно поцілувала губи Айдаса. І на мить вона завмерла.

Слабкий, ледь помітний подих.

– Айдасе! – її голос раптом прорізався гучніше, просякнутий надією та страхом водночас, вона почала його будити, кликати: – Айдасе, прошу тебе, отямся! Не залишай мене, будь ласка, я прошу!