15.2.

Раптом телефон задзвонив. Її серце підскочило, і Мія, не роздумуючи, кинулася вниз по сходах, майже забуваючи про все навколо. Схопила слухавку, сподіваючись, що це нарешті він. Або хоча би його сестра… 

– Ох, Моніко, – розчарування і полегшення одночасно прорвалися в її голосі, коли вона почула подругу на тому кінці, яка давно переїхала в інше місто до свого нареченого. – Дякую, що перетелефонувала… Він досі не повернувся. Концерт вже сьогодні ввечері… І я… – Мія не стримала сльози. 

– З ним ж усе гаразд?..

– Я не знаю… так хвилююся. Я надіюся, що він просто злий на мене, тому не приходить. І що нічого не сталося… Боже мій, як я могла з ним так вчинити?..

– Він сильний, розумний чоловік… і він все розуміє, не хвилюйся. Він обов'язково з'явиться на концерті, він ж сказав це. От побачиш – його обіцянки не порожні. Одягнися шикарно, щоб він забув про все на світі, щойно побачить тебе. 

– Хочу одягти ту блакитну сукню, яку він мені купив. Ту просту та дешеву… 

– Це буде гарний жест. 

Мія слухала, як діти Моніки почали сміятися на фоні їхньої розмови. 

– Теж так думаю… 

Притиснула слухавку до вуха, щоб краще чути Моніку, але власні емоції почали брати гору. Відчувши, як груди наповнює тягар жалю, вона почала ридати, ледве тримаючи себе в руках. Сльози текли по її щоках, і вона не могла стримати їх.

– Як я могла таке сказати йому, Моніко? – з відчаєм у голосі. – Він так старався, а я просто… зламала все. Я вже зрозуміла, що сьогодні має статися, він все підготував – я не сумніваюся. Я дійсно чекала цього дня.

Моніка залишалася спокійною, як завжди, коли Мія потребувала її підтримки, її голос звучав лагідно та впевнено:

– Ти просто злякалася, і це нормально. Ви обоє переживаєте нелегкі часи. Але він тебе кохає, Міє, я впевнена в цьому. І, як би ти не мучила себе цими словами, він усе зрозуміє.

– Але ж він був таким втомленим… – мовила далі, витираючи сльози. – Він дивився на мене так, ніби світ рушиться. Я бачила в його очах цей жах… якби я могла повернути час назад… Я би просто не відчинила кляті двері його божевільному батьку. Але я подумала, що це Айдас постукав… І мені треба було кинутися Айдасу в груди і обійняти його, а не кричати… Я не змогла розтулити рота, коли на мене кричав його батько, зате відігралася на Айдасу… Я жахлива людина. Боже,  ненавиджу себе.

– Ви обоє поранені, але він розуміє тебе більше, ніж ти думаєш, і ти знаєш це. Він прийде. І навіть якщо не сьогодні, це не означає, що настав кінець. Все ще можна виправити. Міє, мила моя…

Діти Моніки на іншому кінці продовжували сміятися, а їхні голоси трохи полегшили напруження Мії. Вона на мить заплющила очі, уявивши обличчя Айдаса, як він дивиться на неї з тим поглядом, який здавалося розкриває його душу.

Мія затихла на мить, вслухаючись у власні думки. Її серце билося так голосно, що здавалося, Моніка може почути це навіть через слухавку. 

– Моніко… – промовила, її голос тремтів. – Я кохаю його. Це так очевидно, правда? Я просто… 

Моніка тихо засміялася, і Мія навіть через телефон відчула її теплу усмішку:

– Це було зрозуміло, щойно ти мені подзвонила вперше за кілька місяців, щоб тільки про нього й говорити… 

– Ох, ще раз вибач, що не телефонувала так довго… Сама знаєш… 

– Все гаразд, не зважай.

– Це, знаєш, очевидно для тебе… Що я закохана. А для нього – не знаю. Він постійно про це запитував, постійно це повторював. Я не відповідала йому. Боже, надіюся, все гаразд… і з ним все добре, і я це скажу… Знаєш, зі мною колись фліртували чоловіки, але якщо вони брали за руку… Це було таке чуже та неприємне відчуття… Боже, але коли мене за руку бере Айдас… Я млію. Він так розпалює мою черству зневірену душу… І я… 

– Заспокойся, чуєш? Йди, збирайся. І не плач, подумай, який матимеш вигляд нещасний ввечері. Мусиш виглядати чудово, все, йди. Вмийся і нафарбуйся. Пора навести марафет. 

– Так… Так, дякую… Гаразд, йду, бувай, передавай привіт діткам.

– Бувай, моя мила, все буде добре. Передам.

Мія важко зітхнула, опустивши слухавку на місце. Вона відчувала, як серце стискається від усвідомлення, що стільки важливих слів залишилося невимовленими між нею й Айдасом. Вона піднесла руки до обличчя, відмахуючи сльози, ніби це могло допомогти заспокоїтись. Її пальці тремтіли, поки вона намагалася видихнути і набратися сил.

– Зібратися… просто зібратися. Він прийде, – шепотіла сама собі, намагаючись опанувати емоції. 

Направилася до дзеркала, де стояв набір косметики, і розпочала свій маленький звичний ритуал. Кожен дотик до обличчя був обережним і точним, хоч руки й тремтіли, а очі досі палали від сліз, але тепер дівчина мала однозначно кращий вигляд. Туш ковзала по віям, а помада лягала ідеально рівно. Тепер не можна дозволити собі плакати.

Мія взяла з ліжка ту блакитну сукню, яку Айдас подарував їй, коли вони разом гуляли по маленьких крамничках. Вона була простою, але мала для неї більше значення, ніж усі дорогі речі, що прикрашали її гардероб. 

Вона вдихнула на повні груди й подивилася на себе в дзеркало, повністю зібравшись.