13.4.

Айдасу було байдуже до роботи й усіх справ, які чекали на нього. Він нарешті виділив час для себе і був по-справжньому щасливий бути поруч з Мією. Робочі моменти більше не мали значення – лише миті разом з нею.

Сімейні драми він вирішив тримати в тіні, тому не залишався в готелі, щоб не створювати плітки, і повертався додому з презирливим поглядом, ігноруючи всіх навколо, але все-таки він розумів, що потрібен Селін. Частково він рятував її від постійних інтриг та скандалів. Сестра багато часу проводила з ним у кімнаті, вони говорили про все на світі, і Айдас радів, коли чув її сміх.

Через кілька днів, коли Мія помітила, що валіза Айдаса досі лежить у машині не розпакована, то з тривогою запитала:

– Що відбувається? Чому ти ще не дістав свої речі?

Айдас злегка усміхнувся і, не вагаючись, відповів:

– Просто лінувався розпаковувати. Завезу все назад у котедж, коли буде можливість.

– Ти все-таки збираєшся піти з дому?

– Так. 

Так минав тиждень – найважчими були ночі на самоті. Коли Мія була поруч, браслет на зап’ясті спалахував теплом, нагадуючи про зв’язок. Але коли чоловік залишався один у чотирьох стінах, його оточували лише холод і біль. Біль ставав нестерпним, пронизував усе тіло, паморочив голову, і Айдас провалювався в довгі бентежні сни, повні тривоги і спогадів.

Ліки та знеболювальні більше не приносили полегшення. Вони втрачали свою дію, як і всі обіцянки лікаря, що кожен наступний препарат сильніший іншого. Та лише одна річ допомагала триматися – Мія. Її присутність була його єдиним порятунком, єдиним теплом, яке проганяло холод і давало сили протриматися ще трохи. Він вірив, що витримає ще місяць. Головне – цілувати Мію частіше, частіше відчувати її ніжні дотики, чути її сміх… 

Вона помітно хвилювалася, і Айдас відчував це. Тому він не мав права показувати перед нею свою слабкість і втому. Чоловік усіма силами тримався, намагаючись бути сильним для неї. Але в кінці тижня сказав Селін, щоб нікому в домі не казала, куди він їде, а ввечері вирушив до Мії, але він не міг вийти з машини. Ноги не тримали, голова була важка, думки плутались, сердито тиснули на нього зсередини – Айдас відчував лише злість. Він просто сидів в авто, дозволяючи холоду проникати в кожен його м’яз, важко дихав і дивився вдалечінь на горизонт, що розчинявся в тумані.

– Айдасе... – її голос тихий та теплий наче витягнув його з пекла. – Ну що ж ти... милий... – Мія відчинила дверцята авто, обережно нахилилася і обійняла чоловіка за шию, притиснувши до себе, жаліючи. 

Вона розуміла, що йому бракує сил.

І це було вперше, коли вона назвала його так. 

Далі він лише чув, як Мія, не кажучи ні слова, дістала його валізу з багажника і поволокла її до маєтку. Айдас обережно вибрався з авто, сперся на палицю, але тіло відмовлялося слухатися. Він стояв, нахмурений, напружений, не розуміючи, що з ним коїться.

Мія повернулася до нього, поглянувши пильно, але без зайвих запитань. Вона взяла його під руку, обережно провела до дверей. Її дотик був теплим і легким, як порятунок. Кожен крок здавався тягарем, але Айдас ішов поруч з нею, ніби слідуючи за єдиним світлом у цій темряві.

– Дякую, – видихнув. 

– Не варто дякувати, все гаразд, – вона допомогла чоловіку скинути пальто, провела до дивану в холі. – Ти і кермо – це жахливо, Айдасе… Якщо ти буде їздити в такому стані, то розіб’єшся або наробиш іншої біди… 

– Я просто хотів побачити тебе.

– Де твої ліки? – вона обшукала кишені його пальта, а потім повернулася до чоловіка і почала водити руками по кишенях його штанів та сорочки. – Ось, – знайшла. 

Баночка з ліками – не підписана.

– Вони, – Айдас кивнув. 

Просто пілюлі від болю, але Мія думала, що це ті самі оспівані чарівні ліки, які врятують Айдаса. 

– Невже тобі не стає краще?

– Стає, аби я тільки не втомлювався і не перетинався лишній раз з родиною, яка постійно щось від мене хоче і вимагає. Мені треба відпочити від них.

– Відпочинеш тут, – кивнула, – справи зачекають, лишайся тут на трохи. Сховайся від усіх бід, гаразд? Зі мною. Це буде твій лікарняний…

Це було саме те, чого йому бракувало. Вона стала його домом, його єдиним прихистком від цього хаосу. Поруч із нею він відчував, як біль і холод відступають.

– Поцілуй мене, Міє, – попросив майже пошепки.

– Спершу випий, – вона простягнула склянку з водою і пігулку.

Він не сперечався, випив ліки, хоча вже давно зневірився в них. Пігулки не знімали ні болю, ні виснаження. Але це не мало значення. Те, що справді допомагало, було поруч. Мія сіла на диван, обережно торкнулася його обличчя пальцями, її дотик був теплим і ніжним, і потім вона нахилилася, щоб поцілувати.

– Тобі краще? – запитала, маючи на увазі ліки.

– Так, – Айдас точно знав, що справжнє полегшення приносили тільки її поцілунки.

– Можна розібрати твої речі? Я складу все на полицю в цій шафі. А ти просто відпочинь, отямся. 

Кивнув.