13.3.

Айдас стояв перед дверима маєтку, намагаючись приховати свою стурбованість. Груди важко підіймалися і опускалися, дихання було глибоке й нервове. Його рука підвелася, готова постукати, але на мить він зупинився. Пальці стислися в кулак, і чоловік змусив себе відкинути весь стрес та заглушити крики в голові. 

Натягнути усмішку на обличчя.

Стукіт у двері прозвучав, і вже за мить Мія відчинила.

Її обличчя одразу змінилося, засвітившись радістю. Здається, наче чекала на Айдаса цілий день. Чоловік, всміхаючись у відповідь, зробив усе можливе, щоб його усмішка була щирою та яскравою, такою, як він і умів – та, в яку легко було закохатися. Айдас знав, що повинен зробити все, аби не засмутити Мію.

– То коли приїде твій лікар? Ти все вияснив? – з радісною ноткою, але все-таки дещо стурбовано запитала дівчина. 

Очевидно – це було єдине, що її цікавило зараз. Вона чекала, що Айдас виконає обіцянку, коли повернеться додому до родини і вирішить своє питання з лікарем.

– Я... – Айдас геть забув про це, і остовпів, поки холодний вітер задував крізь відчинені двері, але Мія стояла, не рухаючись, і її погляд був серйозний – чекала відповіді. – Я вже бачився з ним вдома, – його голос видався спокійним, хоч всередині вирувала тривога.

Мія завмерла. Її усмішка зникла, поступившись місцем стурбованості. Вітер кошлатив волосся, але вона навіть не помітила цього, чекаючи продовження.

– У мене буде хороше лікування, – збрехав, дивлячись їй в очі так переконливо, як тільки міг. – Він обіцяв усе виправити.

Мія мовчала, уважно вдивляючись у його обличчя, але зрештою кивнула, тяжко видихнувши. 

– І що для цього потрібно? – голос був тихий, але вимогливий, наполегливий.

Айдас на мить замислився, внутрішньо шукаючи відповіді. 

Він не знав, що ще вигадати, але вирішив обрати найпростіше, сподіваючись, що цього вистачить:

– Він привіз пігулки, буде кілька оглядів, – Айдас казав упевнено, хоч серце калатало. – Але пігулки мають допомогти. Таких ліків ще немає у Франції. Міє, тобі холодно… Я можу зайти?..

Мія обережно кивнула, але в її очах було більше питань, ніж відповідей.

І ще одне… Айдасу не було куди піти на ніч, але він не зізнався. 

– Дозволиш трішки побути з тобою? 

– Так, – Мія нарешті отямилася і пропустила чоловіка в дім. 

Айдас відчув полегшення, коли Мія, трохи знітившись, нарешті відчинила двері ширше, дозволяючи йому увійти. Він переступив поріг, відчуваючи, як тепле повітря її дому обгорнуло плечі, зігріваючи після зимового вітру, що бив у спину.

– Дякую, – м'яко всміхнувся, намагаючись зберегти впевненість у голосі, і звично взяв її за руку, щоб поцілувати бліді пальці.

– Ти здаєшся… інакшим, – проказала пошепки. – Щось сталося?

– Просто втомився. У нас з тобою був важкий день. 

Мія не наполягала, але її погляд був занадто уважним. Вона зітхнула, дивлячись на нього з м’якою турботою, що пробуджувала в Айдасі щось більше, ніж просто бажання бути поруч.

– Відпочивай, сідай, – Мія жестом запросила Айдаса до вітальні, де вони колись зустрічали Новий рік. – Я принесу вечерю.

– Я допоможу.

– Ні, просто почекай. Гаразд? – в її голосі звучала турбота, але водночас і рішучість. – Ти блідий, просто посиди.

Айдас важко зітхнув і покірно опустився в крісло. Йому було нестерпно просто чекати, але він знав, що зараз сили покидають його.

– Це нечесно, – пробурмотів. – Це я маю турбуватися про тебе, Міє.

Вона зупинилася на півдорозі до кухні.

– Можеш турбуватися про мене завтра, – відповіла, засміявшись, – сьогодні твоя черга відпочити.

Поки вони розмовляли… м'ясо встигло підгоріти. Вона принесла його разом із запеченою картоплею та гарбузом, поставила страви на стіл. Видно було, що дівчина трохи сердита – Мія штрикала м'ясо вилкою з помітною напругою.

Айдас спостерігав за нею, спочатку мовчки жуючи, але не витримав:

– Все дуже смачно. Дякую... М'ясо чудове, – він зробив павзу, підбираючи слова. – Все гаразд, Міє?

Вона зупинилася, тримаючи вилку над тарілкою, і на мить задумалася, перш ніж відповісти.

– А з тобою все гаразд? – нахилилася трохи ближче, її голос був теплим і турботливим. – Просто ти такий розгублений і сумний, що мені здається, що твоя розмова з лікарем була все-таки… невдалою.

Айдас втупився в тарілку, неначе намагався знайти там відповіді.

– З лікарем... – зробив невеликий ковток повітря, відчуваючи, як засмучує себе ще більше. – З лікарем усе гаразд. Просто... моя родина досі лютує. Знаєш, Селін сумна, її розлучення – це ціла драма.

Він подивився на Мію, сподіваючись, що зможе переконати її в тому, що все не так уже й погано. Але слова важко лягали на душу.

– Все точно буде добре з тобою? Ти дійсно почуваєшся краще?

– Я навіть не сумніваюсь, що стане краще, – Айдас говорив повільно, вдумливо, намагаючись приховати біль. – Може, тобі здається, що коли людина дізнається про шанс на одужання, вона має бути безмежно щасливою. Але це не так. Я просто... спокійний. Єдина, хто приносить мені радість зараз, це ти.