13.2.

Щойно майстер поставив нове вікно – можна було їхати. 

Який сенс взагалі замків на дверях, якщо будинок це однаково коробка з вікнами?..

Айдас впевнено тримав кермо, поглядаючи в дзеркало заднього виду, де слідом їхала Мія. Її автомобіль рухався акуратно, обережно. Вони їхали не поспішаючи, насолоджуючись дорогою, що вела крізь мальовничі містечка. 

Для Айдаса ця поїздка була схожою на бальзам на душу. Кілька разів він зупиняв машину, дозволяючи Мії наздогнати його, а потім виходив із авто, щоб випити разом чаю на якійсь затишній терасі або просто помилуватися краєвидами.

Але попри ці спокійні моменти, всередині щось крутилося – неначе голка дурості, що постійно тицяла його зсередини, нагадуючи про те, що насправді на нього чекає вдома. Айдас знав, що доведеться зіштовхнутися з реальністю: з батьком, із сімейними справами, із тим, що потрібно буде вирішувати, сваритися, доводити своє. 

Боже.

Найменше, що він хотів, це знайомити Мію з його божевільним домашнім світом. 

Селін – найкраща в його родині, вона єдина, кому він міг довірити таємницю про Мію і саму Мію. Іншим – ні.

Аби лиш вистачило здоров’я справитися з цим всім божевіллям і не вмерти на порозі, щойно батько розтулить до нього рота. 

– Припини всміхатися… – прошепотіла, опустивши голову до своєї чашки гарячого шоколаду. 

До міста лишалося приблизно годину дороги, тому це їхня третя і остання зупинка в невеликому кафетерії. 

– Я не можу, – він дивився на Мію, опустив лікоть на стіл і підперся підборіддям в кулак. 

– Будь ласка, мені ніяково, коли ти так дивишся. І всі на нас дивляться. 

Айдас спробував зробити серйозне лице, але не вийшло, і його усмішка стала ще ширшою. Мія мала такий вигляд, що от-от і вдавиться своїм напоєм. Чоловік зиркнув довкола – дійсно, погляди інших гостей були прикуті до них. 

– Помилуй, не витріщайся, – благала. 

Айдас не збирався поступатися. Його усмішка тільки ширшала, і він, не відриваючи погляду від Мії, нахилився й м'яко поцілував її руку. Її щоки відразу зашарілися, і він зрозумів, що справа не лише в його закоханому погляді чи увазі з боку інших відвідувачів. Її збентеження звісно ж було пов’язане з тим, що відбувалося вночі. Айдас не міг втриматися, щоб не всміхатися далі. Він спостерігав за тим, як вона червоніє, а її очі ховалися за тінями вій, і це зводило з розуму.

– Я не можу не дивитися на тебе.

– Не треба, будь ласка.

– Я намагаюся не всміхатися, чесно, – але не всміхатися не виходило.

Мія зиркнула на нього, констатувала: 

– Маєш вигляд дурника.

– Бо я такий і є. 

– Боже… 

Айдас засміявся, відривчато цілуючи її руку з десяток разів. І звук цього десятка поцілунків надто гучно лунав в стінах кафе.

– Міє, нас тут однаково ніхто не знає. 

– Це добре… Але припини всміхатися. 

– Не можу. 

– Чому? – вона різко змінила тактику і опустила свій напій на стіл, а це означало, що далі буде відбуватися щось серйозне. – Добре. То… Розкажи мені, чому це ти такий веселий. 

Айдас нахилився ближче – його такими запитаннями не вдасться присоромити. 

Майже торкаючись своїми губами її вуха, тихо прошепотів, від чого його голос став ще нижчим і теплішим:

– Бо я не можу забути, яким гарячим був твій язик на моїх губах. Як ти повільно відчувала кожен поцілунок і як пальці ковзали по моїй шиї, коли ти мене притягувала ближче...

Мія враз напружилася, злегка затремтівши від його слів, але не могла втекти.

– Думаю про те, як ти запустила пальці в моє волосся і змусила мене подивитися тобі в очі, – мовив далі, наче зовсім не звертаючи увагу на її ніяковість. – Як змусила мене підняти голову – зробила так, ніби я мав виконати будь-яку твою команду. І я б поповз за тобою на колінах, якби ти сказала.

Її раптова сміливість згасала разом із кожним новим його шепотом.

– А ще, – він всміхнувся, відчути можна було навіть, не дивлячись, – твоє тіло так гарно відчувалося в моїх руках, – він провів кінчиками пальців по її руці. – Я бачив, як ти дихала глибше, коли я торкався твоєї шиї... Як ти на мить заплющила очі, коли я цілував тебе нижче…

– Мовчи.

– Та, власне, я вже й наче все сказав, дякую, що дала мені договорити, – задоволений собой нарешті потягнувся до чаю на столі. 

Цілувати її руку, коли кортіло цілувати губи… це лишилося. 

І коли вони вийшли до автівок, Айдас поцілував її руку, дивлячись у вічі, повільно та ніжно, і Мія реагувала так само, якби це був поцілунок в губи. Потім добралися до її маєтку, і Айдас провів дівчину до дверей, допоміг занести речі, незважаючи на крики Мії, що він ще надто знесилений для такого і вона сама справиться. 

Але йому було краще. 

Браслет поблискував, більше не чорний, не холодний.