12.2.

На ранок Айдас ледве отямився. Його тіло боліло, а кожен рух викликав неприємне відчуття, наче все всередині палало. Він зрозумів, що без допомоги не обійтися, тому викликав міського лікаря. Той прибув швидко, приніс сильніші ліки від болю, які повинні були допомогти Айдасу трохи розвантажити голову.

Лежачи в ліжку, він спостерігав за безтурботним пляжем за вікном, відчуваючи, як його тіло повільно розслабляється. Тут, у затишному котеджі на березі моря, він міг дозволити собі бути слабким. Тут не було ні сімейних інтриг, ні гіркоти розчарувань. Мія не могла бачити його втому та біль, і це було полегшенням.

«Але це ненадовго», – думав Айдас, дивлячись на безкінечні хвилі за вікном. 

Він мав набратися сил, відновитися, щоб знову увірватися в її життя з повною рішучістю, а не знову втомленим і нікчемним. І коли це станеться, він знову поцілує її руку. Можливо, цього разу вона дозволить йому більше – дозволить поцілувати її вуста знову і знову, так само, як він це зробив тієї новорічної ночі.

Айдас притягнув телефон до свого ліжка, і довгий шнур простягався через усю кімнату. Поруч на підлозі стояли миски з їжею, яку він попросив принести йому з ресторану неподалік, і офіціант, який там працював, за гарну платню навідувався двічі на день. 

Набрав номер Мії, відчуваючи тепло від самої лише думки про її голос. Гудки тривали довше, ніж він очікував, але нарешті почув її тихе «Алло».

– Я скучив.

– І тобі привіт, – вона засміялася, ніби знала, що він скаже це.

– Як ти? – спитав Айдас, трохи прикривши очі, відчуваючи, як біль знову заповзає у тіло.

– Все добре. А ти? Чому дзвониш так рано? – Мія звучала трохи здивовано.

– Я... – він на мить замовк, намагаючись знайти правильні слова. – Просто хотів почути твій голос. Хотів, щоб ти знала, що я думаю про тебе.

– Я це знаю, – вона легенько пожартувала, але в її голосі відчувався прихований інтерес.

– Мені не вистачає тебе.

– Ми не бачилися лише кілька днів, Айдасе, – гмикнула і продовжила: – Експериментую з десертами. Сьогодні приготувала лимонні тістечка, бо у мене досі новорічний настрій. Не впевнена, що вони вдалися… Але загалом непогані. То… Як твоє здоров’я?

– Краще. Відчутно краще. 

– Я рада.

І Айдас гадав, що його кілька днів – це лише кілька днів, але випадково застряг там, втомлений болем. Його будив звук телефонних дзвінків Мії. 

Він звик до цього звуку. Звик настільки, що ще за кілька днів перестав від нього прокидатися, вперто спав до вечора, забуваючи про весь світ, і тяжкі сни заставляли його тремтіти і мерзнути.

На силу розплющивши очі, Айдас зрозумів, що телефон знову розривається. Наче в тумані, він взяв слухавку, розуміючи, що руки тремтять. 

Вперше йому стало так страшно. 

Здається, він помре тут. Просто тут. І знайдуть його десь за тиждень, коли нарешті батько заспокоїть та відпустить сюди Селін. І це вона приїде сюди перша, відімкне двері своїм запасним ключем… 

Він цієї думки перше, що Айдас запитав, взявши слухавку, було:

– Селіно? 

– Ні, Айдасе, це Мія. Ти не відповідав два дні… З тобою ж все гаразд? 

– Так, – трішки підвівся на ліжку, не розуміючи, що відбувається.

– Я хотіла приїхати вчора, але ти не сказав адресу. Я спробувала знайти телефонний довідник… Але він старий, зі старими номерами, твого номера там не було – як і адреси. Де ти, Айдасе? 

– Я вдома.

– Як ти почуваєшся? 

– Наче все гаразд… 

Вона притихла, важко дихаючи. Але Айдасу було невтямки, він не міг зібрати думки докупи. 

– То чому ти насправді поїхав туди?.. 

Дійсно. Така жалюгідна втеча. 

Айдаса оповило болем так, що він зціпив зуби, і його інтонація – злості на самого себе – прозвучала наче загрозливо: 

– Чорт… Прокляття, мабуть, щоб померти тут. Я не знаю! Все гіршає!

Мія завмерла на іншому кінці дроту, почувши його раптовий вибух.

– Айдасе... – її голос ледь долинав до нього, майже тремтячи від переживань. – Ти не помреш. Ти ж запевняв, що все добре… Ти не один.

– А хто тут зі мною, Міє? – пробурмотів, витираючи піт з чола, і його тіло боліло, а голова ще більше паморочилася від ліків. – Це місце... воно... тут немає нікого. Моя сім'я? Мені байдуже. Ти теж… – його голос зламався.

– Але мені не байдуже, – твердо сказала, різко змінивши тон. 

Айдас замовк, його тремтячі пальці сильніше зімкнулися на телефоні.

– Де ти зараз? Я приїду. Мені не потрібно знати всі відповіді, просто скажи, де ти.

– Не треба... – знову пробурмотів він, відчуваючи, як важко тримати фокус на її словах. – Ти не повинна бачити мене в такому стані. Це все… Клянуся, я хотів отямитися і повернутися. 

– Я ж можу допомогти тобі?.. Знову, як перед новорічною ніччю?..