Розділ 12.1.

Айдас поцілував її руку на прощання, і увірвався в свій дім, як ураган. Йшов швидко, його палиця гриміла об чорні кахлі коридорів, і Селін бігла за братом, розпитуючи, де той зник, а батько, почувши, що син повернувся, вийшов зустріти.

– Вже переписали заповіт, тату? – наче виплюнув.

Айдас стрімко пройшов повз батька, навіть не сповільнивши крок. 

– Що? Айдасе, зупинись! – закричала Селін, але марно.

Жан, батько, стояв посеред коридору, його обличчя зберігало холодну маску спокою, але очі видавали напруженість.

– Заспокойся, синку, – промовив він рівним голосом. – Ми ще нічого не переписували.

Айдас різко зупинився, обертаючись до батька. Його очі були наповнені люттю і відчаєм.

Селін здивовано дивилася на них, не розуміючи, що відбувається:

– Чому ви говорите про заповіт?

Жан зберігав спокій.

– Підслуховувати – чи не найгидкіше, що стається в цьому домі, – Жан зробив крок до сина. – Але ти повинен зберігати холодний розум. Твоя лють не допоможе тобі, Айдасе. Ти сам маєш зрозуміти, що часу небагато.

– Часу?! – Айдас ледве стримувався, щоб не закричати. – Ви вбиваєте мене, батьку! Не вона вбиває мене, а ви всі! – він зробив крок вперед, його очі блищали від обурення. 

– Айдасе?! – Селін стала поруч, схопивши брата за руку. – Тату? Що сталося? 

– Ідем, – наказав сестрі, і пішов до своїх покоїв, та побігла за ним.

І він розповів сестрі усе – геть усе. Про матір, про його стан, про брехні батька… Попросив не починати скандал і їхати додому з чоловіком, але Селін втратила контроль і побігла до батька, а далі весь дім слухав її крики. 

Хай після цього батько викреслить його з заповіту повністю – начхати, Айдасу вистачало власних коштів і провсяк випадок він міг оселитися в своєму літньому котеджі біля моря.

А дім його родини – пастка. 

Айдас мовчки збирав свої речі. Він рухався швидко, без роздумів, складаючи одяг і найнеобхідніше в дорожню сумку. Поглянув на дзеркало, але не побачив там нічого, окрім втомленої версії себе. 

Зібравши останні речі, Айдас зупинився на мить біля дверей. Він не хотів, щоб Селін або батько знали, що він уже йде. Ніяких прощань, ніяких суперечок – просто тиша, яка, здавалося, була найкращим варіантом.

Він вийшов через чорний вхід, забрав своє пальто і пішов до машини. 

Дорога була довгою. Чорні обриси дерев миготіли за вікном, а холодний вітер бив у скло, створюючи тихий гул. Айдас не поспішав. Море, його котедж біля берега – це було місце, де можна було сховатися від усього світу.

Коли машина дісталася узбережжя, на небі вже виднілися перші зірки. Айдас вийшов, відчувши холодний, морський вітер. 

Айдас пройшов стежкою до котеджу – затишний, хоча й трошки занедбаний. Коли він увійшов всередину, на серці стало легше.

Поклавши сумку біля дверей, пішов до телефону. 

Мія. 

Він не хотів псувати їй свято, тому вирішив не говорити нічого зайвого. Просто подзвонити. Дозволити їй знати, що він живий і поїхав з дому, що він повернеться за кілька днів, і запропонувати їй вирушити сюди разом.

Він набрав її номер, тримаючи слухавку біля вуха, а поки лунали гудки, то дивився на свій браслет – досі чорний.

– Алло? 

– Скучила? 

Вона мовчала. Айдас чув шурхотіння. 

– Міє, я поїхав з дому. Я в Довілі – це майже чотири години дороги. 

– Що? Чому? 

– Хотів глянути, чи все гаразд з моїм котеджем, і запросити тебе сюди, що відпочити від міста. Невеличкі зимові канікули... Я приїду за тобою, коли тобі буде зручно? Будь ласка?

– У тебе котедж на пляжі? Давно не бачила морів… 

– Так, на пляжі. І тут тепліше, ніж в столиці. 

Мія вагалась, і Айдас відчув це по її тривалому мовчанню.

– Це дуже мило з твого боку, але… – її голос був тихий, але сповнений сумніву. – Айдасе, я не готова так зближуватися. Ти добрий до мене, так, нарешті... І це дивно... Але й... але це занадто швидко. Я не можу просто взяти і поїхати з тобою в інше місто... в твоє приватне місце. Це... Я просто не готова. Вибач.

Айдас на мить замовк, вдивляючись у тьмяний захід сонця над водою за вікном.

– Міє, – м'яко відповів, відчуваючи, як її тривога пробивається крізь відстань, – я нічим не ображу тебе. Не буду тиснути. Я лише хотів дати тобі можливість відпочити, без натяків чи очікувань. Але я розумію тебе, не хвилюйся.

Він чув її невпевнений подих, але більше не наполягав.

– Дякую. А коли ти повернешся в столицю?

– Хоч зараз – тільки скажи, і я поїду до тебе.

– Ні, – вона засміялася. – Не треба, ти і так втомлений після дороги. Що це за такі безглузді поїздки? Туди-сюди... Оглянь свій дім, і повертайся, щойно вирішиш усі справи.