Розділ 11.1.

Мія стала для нього єдиною втіхою, і Айдас лиш хвилювався щодо слів батька: чи доживе він до першого дня весни? Чи протягне ще два місяці? 

Власний дім здавався пасткою, ніякого бажання бачити цих людей не було. 

Айдас зміг домовитися з Мією, що, хай там як, а він обов’язково принесе їй подарунок у новорічну ніч. 

До цього вони бачилися ще кілька разів, і чоловік щоразу цілував її руку замість привітання і на прощання. Мія червоніла щоразу, але не противилася. Зустрічі були короткі, але комфортні, тільки тоді Айдас міг відпочити від болю, від своєї родини, він паршивих думок. 

Домовилися, що він приїде до неї у новорічний вечір. Не сказавши нічого сестрам, родині – просто втече з дому. 

Але терпіння не вистачало, Айдас почувався дійсно кепсько, і йому здавалося, що завтра – у новорічну ніч – він просто зомліє від болю і проспить все свято. Якоїсь миті в голові так запекло, що здалося, що смерть готова прийняти його в свої руки. Айдас злякався. 

Дійсно злякався. 

Прийняв ліки, взяв пакунок з подарунком для Мії, зібрався, зціпивши зуби, і пішов до свого улюбленого авто. Попросив прислугу провести його і мовчати. 

Сестри ще не бачили його таким – і краще їм не бачити… 

Він довго їхав, не розуміючи силуети в темряві. Дібрався до її маєтку – цього разу в її домі світилося більше вікон, світилася кухня і гостинна, кімнати… Може, гості? 

Її дім дійсно здавався трохи щасливішим.

Світло, яке пробивалося крізь вікна кухні та вітальні, надавало оселі тепла і затишку. Айдас, хоч і з великими зусиллями, дійшов до ґанку. Кожен крок давався важко, від болю стискалося в грудях, а ліки лише тимчасово полегшували стан. Він постукав у двері, і Мія майже миттєво їх відчинила, її очі широко розплющилися від здивування.

– Ми ж домовлялися на завтра? – запитала, але її голос звучав тепліше, ніж можна було очікувати.

– Не можу чекати, – мовив Айдас, усміхаючись так щиро й широко, що Мія не змогла стриматися й теж всміхнулася у відповідь. 

Її обличчя розквітло, а Айдас відчув, як його серце трохи заспокоюється.

Вона запросила його в дім, провела його у світло, яке здавалося ще яскравішим після холодної темряви за дверима. 

Він хотів поговорити з нею. Почути її голос, її думки. Знати, що вона до нього відчуває.

Поки ще не пізно…

– Міє… – Айдас звернувся до неї, але його голос затих.

– Знімай пальто, – мовила лагідно, зупиняючись біля столу. – Я готуюся до завтрашнього вечора, хочу замаринувати м'ясо на ніч. Ти ж любиш баранину?

– Так… так, – промовив, намагаючись зібрати думки докупи. – Дякую. Міє, ми можемо поговорити? 

– Гаразд, – насторожено повернулася до нього обличчям. 

Айдас спостерігав за її руками – вони були в муці, а білий фартушок мило контрастував із темно-бордовою сукнею, яка була вимазана відбитками рук з мукою.

– Міє, руки можна витерти рушником або фартухом, а не такою чудовою сукнею, – зауважив, його голос прозвучав із теплою турботою.

– Ах, так! – дівчина засміялася, дивлячись на себе і збентежено усміхаючись. – Вибач, маю розтріпаний вигляд… 

Її сміх був теплим, щирим, і на мить Айдас забув про біль.

Чоловік стояв перед нею, знесилений, з останніх сил тримаючись на ногах. Він мав виснажений вигляд, але в його очах палала єдина надія – вона. 

– Міє, я кохаю тебе, – промовив тихо.

Мія завмерла. Її серце наче зупинилося на мить, а потім накотилася паніка, як шквал. Її обличчя здавалося розгубленим, але раптом воно змінилося. Спокій, який ще кілька хвилин тому був її оманливою маскою, перетворився на гнів. Вона дивилася на Айдаса так, наче його слова були отрутою.

– Айдасе, зачекай, так не можна... Не чини так зі мною… Ти ж розумієш, що ми спілкуємося лише тому, що ніхто в цьому клятому місті, крім тебе, зі мною більше не говорить? – її голос був сповнений гіркоти.

– Так, Міє, але я щирий з тобою, будь ласка, вислухай мене... – Айдас намагався не втрачати контроль, але біль у грудях ставав нестерпним.

Цей біль, фізичний і душевний, був найгіршим, що він коли-небудь відчував. Усі його колишні переживання здавалися дрібницями порівняно з цим моментом. Він стискав зуби, щоб не закричати, стримуючи сльози, які просилися назовні. Його руки зімкнулися в кулаки, і Мія це помітила, але, здається, зрозуміла цей жест неправильно.

– Як мені на це взагалі реагувати, на твої слова? – майже в істериці запитала, її голос тремтів від напруження. – Не грайся мною. Ти думаєш, що можна от так просто ранити людину, а потім пожаліти її і приручити? Годі мучити мене! Поверни мені моє колишнє життя! Те, що відбувається зараз, це не моє життя, чесно, це не моє… І тебе тут не мало бути!

– Мені жаль, чесно. Я клянуся, я шкодую про той день. Я не знав тебе, я не знав нічого... І ми з тобою...

Айдас різко замовк, бо з її очей раптом покотилися сльози. Вона швидко витерла їх рукавом, але її постава залишалася твердою, непохитною, як мур.