7.2.

– Гаразд, я би випила щось тепле. Пропонуєш кудись піти? 

– Так, – він махнув рукою у напрямку маленького ресторанчику, який ховався між деревами вечірнього парку. – Буквально поруч. 

– Мабуть, там вже зачинено? 

– Це нічого, – він кивнув, ступивши крок та поманив дівчину за собою. 

Хоча вже було пізно, а світло в вікнах блимало, ніби заклад готувався до закриття, це його не зупинило. Він підійшов до офіціанта й непомітно засунув йому трохи грошей у кишеню. Офіціант, весело усміхнувшись, з радістю погодився допомогти й побіг за улюбленим французьким зимовим напоєм – глінтвейном для них двох.

– Прошу, – Айдас показав на столик в кутку. 

Вони сіли поруч, трохи розслабившись у теплому напівпорожньому закладі, ловлячи на собі погляди останніх нетверезих клієнтів. Вона скинула червоне пальто, демонтруючи зелену вишукану сукню, наче була готова потрапити в ресторан сьогодні. 

Офіціант незабаром повернувся з гарячим вином. Мія зробила кілька ковтків, і трохи повеселішала, мабуть, вона давно ні з ким не ходила гуляти.

– Хочеш, я заспіваю тобі? – несподівано запитала, підвівши грайливий погляд на Айдаса.

Він, трохи розгублений, кивнув, не знаючи, чого чекати.

– Але обіцяй, що не почнеш дуріти знову, гаразд?

– Про що ти? – здивувався, але кивнув з усмішкою. – Обіцяю.

Спершу вона дочекалася, коли останні гості закладу підуть.

Мія нахилилася трохи вперед, подивилася йому в очі, і заспівала:

– Ти мене шукав, та губив серед мрій…світ цей чужий, але в серці моїм бій…із вітром летів, як колись до зорі… та не знайшов ти мене у цій грі. 

– Міє… – він вже знав цю пісню.

Її голос лунав м'яко і ніжно, Айдас слухав, його серце стискалося від відчуття провини та водночас полегшення. Пісня, яку він колись так бездумно зупинив, тепер наповнювала їхній вечір.

– Там, де нас немає, де ми вже були… зірки загубили наші сліди… Та час не стирає те, що в серцях… ми зустрінемось знов у наступних світах.

«Ми зустрінемось знов у наступних світах».

Але… Здається, він хотів її просто зараз – в цьому клятому несправедливому світі. 

Айдас видихнув – біль в грудях перетворився в щось заплутане та гаряче. Після келиха вина та її ніжного співу, чоловік відчув те, що давалося йому так складно.  

– Айдасе, невже ти ніколи не думав про те, що цей світ такий чудовий і жорстокий одночасно, що дарує нам можливість знайти свою споріднену душу? 

Думав про це – чорт забирай! – просто зараз. Її спів пробрав чоловіка до самих кісток, і фібри його душі нарешті відчули спокій. 

Айдас вдихнув глибше, намагаючись збити той вир почуттів, що накотив на нього. 

Він усміхнувся, трохи нахилившись до Мії:

– Споріднена душа, кажеш? Якщо я знайду свою, ти ж не будеш ревнувати? – підморгнув, намагаючись розрядити атмосферу.

Мія засміялася, її очі заіскрилися в світлі ресторанного ліхтаря:

– Не переймайся, я знайду свого чоловіка перша! – вона легенько вдарила його по плечу, намагаючись бути серйозною, але не стримувала усмішки.

– Ти знаєш, – Айдас подивився на неї, ледь нахилившись уперед, – може, моя споріднена душа десь заблукала, і тепер сидить у якомусь іншому ресторанчику, п’є вино з іншим чоловіком і навіть не здогадується, що це помилка. Або завітає в цей ресторанчик і зіпсує наш з тобою вечір. 

Мія засміялася, її очі засвітилися від радості, яку вона довго приховувала:

– Ти хочеш сказати, що все-таки твоє серце не черстве і ти віриш в споріднені душі?

– О, я впевнений, вона там саме зараз намагається пояснити цьому нещасному, що помилилася, – Айдас злегка підняв келих, – і лише питання часу, коли я знайду її. Але поки що… – він зітхнув театрально, – я тут, застряг з тобою.

Мія підняла брову, удаючи обурення:

– Це така образа, чи ти дійсно думаєш, що тобі зі мною настільки погано?

– О, ніколи в житті я не провів вечір у кращій компанії, – відповів Айдас, примруживши очі. – Але визнай, ти сама заплутала мене своїм співом і змусила думати про якісь там душі та долі. Тепер якось треба розгрібати ці думки.

Мія ще раз засміялася, але цього разу вже легше.

– Мабуть, ти випив трохи забагато глінтвейну.

Айдас відчував себе настільки задоволеним та піднесеним, що Мія не кидалася в нього ножами, не кричала та не проганяла.

– Чому ти погодилася піти зі мною цього разу? 

– Чесно сказати? 

– А відповідь образить мене? 

– Мабуть, так… 

– Ну кажи, я готовий. 

Мія видихнула і глянула на нього збоку, погладжуючи келих пальцями.

– Чесно сказати? Ти єдиний, хто виявляє інтерес поговорити зі мною. І я тут через самотність, а не через тебе... – вона трохи помовчала, ніби перевіряючи його реакцію.