Розділ 7.1.

Ліки все-таки допомагали, і Айдас якоїсь миті перестав вірити, що помре через таку от казочку. Цього не може бути. 

Адже ось – він наче непогано почувався, і все не здавалося таким заплутаним та несправедливим, і чорний браслет на руці не крижаний, а просто браслет. 

І часом він сумує за Мією.

Теплими зимовими днями вона гуляла парком, одного разу він помітив її там, потім ще раз, і ще раз однієї і тієї ж пори… і пора було би підійти вже. 

Ще одного дня Айдас гуляв із сестрами парком, тримаючись трохи осторонь, занурений у свої думки. Його сестри, як завжди, обговорювали якісь сімейні справи, не звертаючи особливої уваги на нього, і це давало йому простір. Його погляд раптом зупинився на Мії, що йшла по алеї назустріч їм. Вона була сама, злегка нахилившись вперед через легкий зимовий вітер, що піднімав кілька сніжинок із землі.

Айдас завмер, ніби не вірив своїм очам. Він відчув, як серце затріпотіло, хотілося привітатися з нею. Але сестри могли б помітити його погляд або здогадатися про щось. Він боявся їхньої реакції. Боявся пояснень. Боявся, що знову зробить щось не так.

Мія повільно йшла вперед, і їхні шляхи мали ось-ось перетнутися. Айдас відвів очі, намагаючись прикинутися, що її не бачить. Він просто пройде поруч. Без слів. Без вітань. Без ризику.

Але тієї ж миті, коли він майже проминув її, Мія поглянула на нього. Її сірі очі сяяли м'яким, теплим світлом, і в цьому погляді було щось більше, ніж просто визнання присутності. Це був мовчазний докір – докір за те, що він не наважився підійти і привітатися, такий великий чоловік, а обрав заховатися за сестрами. Її погляд говорив більше, ніж слова: ти боїшся думки своєї родини.

Айдас глибоко вдихнув, але вже було пізно. Вони пройшли одне повз одного, і з кожним кроком він відчував, як всередині розростається важке відчуття.

Він хотів прийти наступного дня о тій же порі, без сестер, але знову зліг. 

Цього разу все стало дійсно кепсько, довелося покликати лікаря Ренарда.

– Ти ж намагаєшся все владнати? – шепотом запитав старий, коли сестри вийшли з покоїв. – Я не хочу, щоб ти так безглуздо помер. 

– Я не знаю, з чого почати. 

Лікар зиркнув, легенько всміхнувся:

– Невже вона тобі геть не подобається? 

– Вона мила, так, але цього недостатьо… Я не можу підступити до неї, вона мене ненавидить. Якби вона хоча б дозволила взяти її за руку, щоб я мав кілька секунд відчути її…

– Виправи те, що ти накоїв. 

– Це означатиме конфлікт з сім’єю, вони агресивно налаштовані. І якщо ж виправляти все, то я би хотів, щоб все було правильно, і щоб вона могла одномоментно зрозуміти, що все владналося, розумієте? Потрібна повна зала людей і шанс для неї провести концерт. Одного ж дня. Інакше це не спрацює… Я міг би спробувати переконати людей самотужки, але чи кожен з них почує… Гасити плітки важче, ніж їх пускати. 

– Твоя правда. Потрібен жест, який би вразив і переконав її. А якщо їй ще вдасться заспівати… Вона точно пробачить тобі. 

– Ось… Я би хотів, щоб все було правильно. І не уявляю, з чого почати. Виявляється, в мене може бути нескінченно багато грошей та впливу, але я однаково не буду годен підступити до дівчини… 

– Не в грошах і владі вимірюються добрі жести. Не втрать свій шанс, вона зробить твоє життя кращим. 

Айдасу було дійсно кепсько. Морозні дні стали нестерпними, особливо після тієї останньої зустрічі з Мією, яку він провалив. Холодне повітря тиснуло на груди, з кожним вдихом біль ставав гострішим, і він більше не міг вийти на вулицю без страху, що замерзне. У такі моменти він думав, що Мія навряд чи буде гуляти в таку погоду. 

Минув тиждень, перш ніж Айдас нарешті зібрався з силами. Лікар порадив йому не гаяти час і більше дбати про себе. Айдас більше не міг ігнорувати свій стан, тому тепер у його руці був вишуканий ціпок з оздобленням зі слонової кістки, чорний і елегантний, який дуже пасував його образу. Айдас ходив, опираючись на палицю, спираючись на неї в моменти, коли біль ставав надто сильним.

Зрештою, він вирішив ризикнути і вийти до парку. Тієї ж пори, тією ж самою алеєю, де він так часто бачив Мію, і сподівався, що цього разу все буде по-іншому. Сніг ніжно кружляв у повітрі, і тиша раннього зимового вечора огортала його, коли він повільно крокував по сніговій доріжці. Він намагався виглядати невимушено, ніби це була просто прогулянка, ніби він не чекав на неї. 

З кожним кроком він відчував, як серце б'ється все сильніше, як страх і надія переплелися у ньому.

Мав чудовий вигляд, як і завжди, елегантний, хоч і високий та широкоплечий, тримався граційно, так і приманював жіночі погляди довкола – байдуже, що з палицею в руках. Та додавала йому ще більше шарму.

Тепер носив коротку бороду, бо морально був не годен щоранку голитися. Рутина ставала для нього надто складною через біль. 

Мія була тут.

Вона помітила його здалеку і почала нервово поправляти своє червоне пальто, розгублена й ніби трохи збентежена. Її погляд зупинився на палиці в руці Айдаса. 

Вона зупинилася на мить, наче вагаючись, але цього разу підійшла сама, впевнено, одразу кивнувши на ціпок: