6.3.

Що буде з нею, якщо зараз почує від нього, що він, останній кретин, – її споріднена душа? Це було б жахливо. Егоїстично. Неправильно. Він був таким кретином, коли вперше побачив її на сцені, навіть не спромігся побачити справжню Мію, ту, яка стояла перед ним зараз, таку тендітну, таку чисту. Яка мріяла про свою Небом даровану другу половинку.

– Про це пишуть пісні, і якби ти уважно читав тексти пісень своєї матері, то помітив би це, – вона тихенько засміялася. – Та пісня, яку вона мені подарувала, вона про це.  

О Боже.

Він не заслуговував її. 

– Меліта… Твоя матір, – слова давалися важко, – вона була така чудова. Вона написала «Спогад про незнайдене», коли я була на її уроці та розспівувалася. Це було так швидко, вона вигадувала її находу, і я підспівувала – добре запам’ятала слова. Наступного дня вона попросила мене нагадати ту пісню, бо сама забула її. Я тоді ще не знала, що вона втрачає пам’ять, що вона захворіла… 

– Міє, – він перебив, наче не готовий чути історію про свою матір, яку ніколи раніше не чув.

– Вона ж співає про споріднену душу, яку ніби-то запам’ятала з минулого життя, але не знайшла в цьому житті… А ніхто так і не зрозумів, крім мене. І коли я запитала її, чи моя здогадка вірна, то вона так зраділа… що подарувала мені цю пісню, і попросила колись заспівати її для людей, щоб ті не забували, що десь на світі є їхня споріднена душа. 

Його дії, його жорстокість, його байдужість – все це було неприйнятним для людини, яка мала бути її спорідненою душею. 

Це розіб’є її серце.

Сам факт – що це він дарований їй Небесами. 

– А тоді увірвався ти, з листком, який ми розписали з нею разом… Може, вона таки втратила пам’ять та той спогад про сенс пісні… забула, що вона хотіла, щоб люди почули її… Таку нетипову романтичну пісню для неї – співачки, яка писала лише про те, що треба трудитися на користь Франції, бути патріотом та не забувати своє походження… 

І зараз Айдас вірив Мії, адже це була єдина пісня в репертуарі його матері, яка мала такі любовні та ніжно слова… 

Він нарешті побачив – Мія мрійниця. І заслуговує на чудового чоловіка поруч, а не думку про те, що її споріднена душа так познущалася над нею і потребувала спасіння… шантажем.

І насправді Айдас знав, що не так просто все відмотати назад, як йому здавалося. Спростування – найменш рейтингова колонка в газетах, завжди остання сторінка, поки скандали – на перших шпальтах… А люди люблять і пам’ятають лише скандали. Щоб повернути їй шанс стати співачкою потрібно як мінімум зібрати таку ж повну залу людей і спершу вивести на сцену Айдаса з його вибаченнями, лиш тоді вона заспіває і лиш тоді їй аплодуватимуть. 

Самотня панна в великому темному будинку, що мріяла заспівати пісню його матері про споріднену душу…

– Ну? То що ти хотів сказати? 

Бракувало нахабності сказати правду, і Айдас вирішив зробити все правильно хоч раз в житті, а отже, першим його зізнанням має бути те, що краяло його серце, коли він побачив, як вона співає, тримаючи кукурудзу в руці та сміючись з вуличними музикантами.

– Я хотів вибачитися. 

Вона різко стала дуже серйозна, навіть дихати перестала, готова слухати далі. Але Айдасу нічого було ще додати.

Мія раптом почала, дивлячись в очі чоловіку, який тримав її корзинку: 

– Ваша родина – така зла та холодна. З вами не було сенсу обговорювати пісню Меліти перед моїм концертом, ви би ніколи не погодилися, щоб ця пісня прозвучала на сцені… Ви цінуєте слова її заповіту, я розумію. І вона забула пісню, мабуть, забула й мене, коли доживала свого віку… Але я ціную слова на листку, який ти приніс тоді, і ціную свій спогад про Меліту, адже завдяки твоїй матері я ще вірю, що моя споріднена душа обов’язково знайдеться. І що я не проживу таке життя, яке вона отримала, а проживу його в чистому коханні, вірності, де мене ніколи не скривдять… Вона мріяла про таке кохання. І я захоплююсь нею. 

Айдас похитав головою:

– Дуже сміливо з твого боку говорити, наче моя матір не кохала мого батька… Чи щось таке, – але всміхнувся, бо й сам прекрасно знав – в його батьків немає любові.

– Вибач за це.

Чоловік протягнув руку, як і тоді під театром:

– Потиснемо руки на знак нашого примирення? – може, це допоможе… – Без жодних умов, просто примирення. 

Вона потисла його руку, але її погляд говорив, що прощення він не отримає, що його для неї наче не існує.

І Айдас схвильовано поглянув на свій браслет, не відпускаючи дівчину. 

Браслет залишався чорним… Він не розумів. Чому для того, щоб сталася біда, вистачило кількох саркастичних слів, а зараз… це так складно владнати? 

«Простого примирення недостатньо, тебе врятує лише її кохання», – голос лікаря крутиться в голові. 

Її тепла рука, така невеличка та приємна… Айдас забув про біль. 

Мія не зрозуміла, чому він не відпускає її руку, висмикнула її, одразу ж нахмурившись, і різко мовивши: 

– Мені пора додому.

Айдас проводив Мію до воріт її маєтку, крокуючи поруч з нею темною безмовною вулицею. Навколо було так темно, що він ледве бачив обриси доріжки перед собою. Єдиними звуками, що розбивали цю тишу, були тихі кроки Мії і її прискорене дихання. Час від часу він кидав на неї короткі погляди, спостерігаючи, як її тінь, здавалося, зливалася з навколишньою темрявою.