Розділ 5.1.

Айдас сидів на території свого маєтку, занурений у темряву ночі, шукав спокою під зірковим небом. Він обрав місце біля невеликого кованого столика, де стояв такий самий кований металевий садовий стілець. Повітря було прохолодне, але це не турбувало його – навпаки, холод зараз здавався приємним, ніби старий друг, що прийшов у потрібний момент, щоб полегшити його біль.

Чоловік тримав у руці чашку гарячої кави з лікером, стискав пальцями міцно-міцно. Мігрень, що хапала його за скроні, здавалася нескінченною. Він притискав долоню до чола, відчуваючи, як тіло починає відмовляти. 

Айдас вдихнув на повні груди прохолодне повітря, яке миттєво заполонило його легені, примушуючи забути про все, окрім Мії. Чоловік встиг про все домовитися: вранці майстер прийде і все полагодить, а також кілька охоронців будуть слідкувати за її домом. Якщо вона не хоче нікого в домі, то нехай будуть поруч, щоб ніхто не пробрався до дівчини і не скривдив її.

Чоловік задрімав. Наче його голова не годна була далі терпіти біль.

І прокинувся, відчувши, як прислуга хапає його за руки, налякано та стурбовано. 

– Пане! 

Айдас розплющив очі, розуміючи, що пора поїхати до лікаря, який вже багато років дбає про його родину, бо це… Це вже занадто. Чоловік ігнорував служанку, дивлячись перед собою на дрібні сніжинки, які цього року якось надто рано. 

Підвівся на ноги, похитнувшись, і обтрусив рукава плаща та волосся від снігу. 

Як не замерз до ранку? 

Найімовірніше знову зляже з застудою – аби не з чим гіршим… 

– Чорт… нічого страшного, все гаразд, повертайтеся до своїх справ, – кивнув шокованій служанці, яка безсумнівно подумала, що Айдас просто повернувся вночі додому п’яний. – Нікому про це. Жодного слова. 

А далі холодна автівка, місто, дім його лікаря і гучний стукіт сильним кулаком в дубові високі двері. 

За кілька миттєвостей двері відчинилися, і на порозі з'явився дрібненький-низенький сивий чоловік в хатньому халаті – лікар, якого знали всі в столиці за його майстерність і досвід. Він був трохи розгубленим, побачивши Айдаса в такому стані, майже непритомного від болю.

– Айдасе? Що сталося? – злякано запитав старець, оглядаючи його з ніг до голови.

– Просто трохи перевтомився, – Айдас спробував усміхнутися, щоб не так хвилювати лікаря, але усмішка вийшла скоріше гримасою. – Але почуваюся так, наче не спав кілька днів.

– Іди всередину, сядь біля каміна, – лікар відразу провів його до вітальні. 

Коли Айдас скинув плащ та черевики, то присів на старий м'який диван, і помітив, як руки старого трохи тремтіли, коли той докидав дрів в камін.

– Розкажи мені все, – лікар уважно подивився на нього, намагаючись приховати тривогу в очах.

– Здається, це просто мігрень, – Айдас відмахнувся, не знаючи, з чого почати.

– Мігрень, кажеш? А я бачу, що тут щось більше, – лікар сів навпроти. – Айдасе, ти маєш такий вигляд, ніби бачив смерть. Що з тобою сталося?

Чоловік мовчав, дивлячись на полум’я каміна, яке розлилося теплом по кімнаті. Він не хотів розповідати все… 

– Мені би просто пігулки, мікстури чи отрути, аби тільки цей клятий біль вщух, – трішки витягнув ноги вперед – ближче до вогню. 

Від тепла ставало краще і знову хилило в сон. 

Сьогодні мав бути його робочий день – сиди та перебирай папери батька, складай контракт, щоб співпрацювати з новим місцевим заводом обробки дорогоцінного каміння. 

Але ж ні… 

– Розповідай все, – чоловік розвернувся до столу, дістав з шухляд свої інструменти, і за мить Айдес терпів всі знущання та досліди старого чоловіка над собою.

– Лікарю Ренарде… Дайте щось від болю, і я піду посплю. 

– Я ж вгадаю, якщо скажу, що твоя родина не бачила тебе вранці і не знає, що з тобою?

– Як Ви здогадалися?

– Інакше б вони мені вже телефонували, щоб я приїхав і врятував тебе. Тут і вгадувати не треба.

– Ах, так, – Айдас кивнув, – Ваша правда. 

– Що таке сталося, що ти не розповів їм спершу? Пам’ятаю, твої сестри – хай би як це звучало – обожнювати дбати про тебе, коли ти хворів. 

Айдас не відводив погляду від язиків полум’я в каміні, задумавшись, і тихо почав:

– Обіцяйте, що це залишиться лише між нами. 

– Я не підведу тебе, синку, це точно, обіцяю. 

Айдас схопився за голову, стискаючи волосся в кулаки, і швидко протараторив: 

– Це, мабуть, моя кара… Господь наказує мене – не інакше. За те, як я вчинив з нею. З тієї миті все пішло не так, і мені так кепсько… Все тіло болить, і це не минає. Болить в грудях, болить в скронях, і коли… Коли вона сердиться на мене, то я ледве не випльовую кляте серце, це боляче. І це починає мене лякати. 

Кілька хвилин лікар Ренард сидів, звівши брови, і думав.

– Айдасе, тобі відмовила твоя споріднена душа?..