4.3.

Мія дивилася на двері на задній двір за його спиною, явно збираючись втекти та сховатися в одній із кімнат. Айдас миттєво відчув її наміри, але зберіг спокій.

– Стій, – сказав він, не відриваючись від свічок. – Я можу глянути, чому немає світла, і допомогти тобі. Інакше наша зустріч стане надто інтимною з цими свічками.

– Як ти посмів вибити мені вікно? – її голос був повний обурення, але вона досі не опустила ножа, ігнорувала його ініціативу. – Йди геть звідси!

Айдас, підвівши голову, нарешті побачив, що Мія стояла у світлій шовковій нічній сорочці до колін. Він відчував, що їй соромно і страшно одночасно.

– А де прислуга чи охорона? Чому ти одна? – запитав, намагаючись приховати свою стурбованість, адже якщо він зміг пробратися в її будинок, то будь-хто інший з лихими думками зможе.

– Не твоє діло, забирайся геть! – її голос почав переходити на істеричний крик. – Іди геть з мого дому!

– Гаразд-гаразд, тільки не кричи, – Айдас підвів руки догори, намагаючись заспокоїти її. – Я б пішов, але з тобою не все гаразд. Не можна ось так сидіти в повній темноті самій в величезном маєтку. Якщо хтось дізнається, що ти сама, то це дуже ризиковано, це небезпечно. 

Дівчина стояла у темному кутку кімнати, але через тьмяне світло від свічок він досі не міг розгледіти, чи є на її руці браслет. 

Його браслет на руці знову різко став таким холодним, і біль під ребрами на мить зупинив дихання.

І раптом ніж полетів просто в його груди.

…Відскочив від плаща і з дзвінким стуком упав на кухонні кахлі.

– І що це, в біса, було? – Айдас не зміг стримати сміху. – Хіба пані можуть кидатися ножами, як дрючками? – чоловік не міг повірити, що та взагалі наважилася на таке. – То де прислуга, Міє, де охоронці?

– Я вигнала усіх.

– Чому? 

– Мені краще тут наодинці. 

Айдас вперше відчував щось подібне… Кожна її емоція наче вдаряла по ньому, і біль в серці більше не був тягучим та нескінченним – той пульсував, серце боліло від кожного її надто голосного слова або переляканого дихання, від кожної її злої емоції. 

– Давай ми обоє заспокоємося, бо, чесно, у мене наче камінь в грудях, як я дивлюся на тебе. Ти покажеш мені, де я можу глянути рубильник… Хоч гляну, чи зможу зараз же поремонтувати чи допомогти, щоб ти тут не божеволіла в темряві.

– Іди геть! Ти знищив мене. Я ненавиджу тебе, – вона різко підбігла до чоловіка, наче злість додала їй сміливості. – Якщо мені колись випаде шанс вбити тебе – я це обов’язково зроблю. Ти помреш від моїх рук, я обіцяю тобі! 

Він поглянув в її вічі – не міг зрозуміти, якого ті кольору через тепле світло свічок поруч. А потім глянув на її руки. Нарешті. 

У неї не було браслета. 

Неочікуване розчарування охопило чоловіка, відібравши подих. Він завмер, не годен осмислити почуте та зрозуміти, чому браслет тільки на його руці.

Чи він не бачить її браслет?.. 

Раптом слова Мії наче пройшли крізь його тіло, і Айдас сціпив зуби від болі. 

– Тобі потрібна допомога, Міє. 

– Іди геть! 

– Я не можу піти, знаючи, що дівчина сидить тут в повній темноті і з розбитим вікном. Покажи мені, де рубильник, і тільки тоді я піду геть. 

Кілька секунд вона сумнівалася, важко дихаючи, але тицьнула пальцем на невеликі двері на кухні:

– В підвалі. 

– Якщо я спущусь туди, обіцяй мене там не зачинити, будь ласка? – Айдас звучав серйозно, не довіряв цій шаленій дівчині. 

Та промовчала, розвернулася, і пішла, тупаючи босими пятками по підлозі. 

Айдас нарешті нормально видихнув, і біль, що сковував його тіло, трішки відпустив його.

Взявши свічку та спускаючись сходами вниз в підвал, чоловік озирався, очікуючи, що дівчина зачинить за ним двері, якщо ж так злісно погрожувала вбити. 

Йому знадобилося пів години, щоб знайти в ящиках в підвалі запасні пробки і замінити ті. Кругом бігали павуки, піщали миші, але Айдасу було на це начхати. 

І коли підвів голову і побачив, що в кухні засвітилося світло, то прибрав ящики назад на полиці і піднявся з підвалу. Мія сиділа за столом, вже одягнена в чорний халат поверх нічної сорочки. 

– Там не було нічого складного, ти могла сама все вирішити. 

– Я не хотіла туди спускатися. 

Потис плесами, розуміючи, що підвал – дійсно не найприємніше місце. 

– Я покличу вранці до тебе майстра, щоб замінив вікно. Але нікому не кажи, що ти вдома сама. 

Коли вони просто говорили, то Айдас не відчував ті яскраві спалахи болю в грудях, як коли вона кричала на нього. 

Він зрозумів.

Дивився на дівчину, яка дивилася в стіл, опустивши голову, чекала, коли раптовий гість піде геть. Вимальовувала пальцями на столі якісь уявні візерунки. 

Йому боляче під ребрами у ті миті, коли її ненависть до нього спалахує.