4.2.

Айдас дочекався вечора, відчуваючи, як наростає нервове напруження. Він під’їхав до її маєтку і припаркувався під вербою над дорогою, щоб залишитися непоміченим. Тиша осені була гнітючою, навколо панувала темрява, і тільки слабкий вітер колихав гілки дерев.

Він підвів погляд на вікна маєтку. Жодне з них не світилося. Час йшов, але ніяких ознак життя в будинку не було. Він нервово постукував пальцями по керму, намагаючись прийняти рішення.

Він не хотів  ось так її втратити.

Поки та була вдома, то він відчував ілюзію контролю над ситуацією і браслетом на руці. 

Усе було… якось так… Під контролем? 

Зрештою, не витримавши, він вийшов з машини. Холодне повітря боляче застрягало в грудях, поки Айдас йшов до воріт. Ті були на замку, але це його не зупинило. Не думаючи довго, він швидко переліз через них, впевнено приземлившись на землю по той бік та обтріпавши долоні від іржі та пилюки.

– Розкішний маєток, чорт, – він оглянувся, і поки не наступила ніч – можна було щось розгледіти. 

Чоловік піднявся по сходах до широких металевих кованих вхідних дверей. Наважився постукати, хоч і не мав надії, що вона там. 

Айдас кепсько почувався, його тіло наче виходило з ладу, і біль з грудей розрісся по кістках, наче якась напасть. Але не зважав, зациклений на дівчині, яка раптом зникла.

– Міє? – тихо гукнув, наче це допоможе. 

Кругом тиша – тільки шурхіт вітру об оголені дерева фруктового садку.   

Айдас ще ніколи не відчував листопад таким холодним. Чоловік постукав гучніше, почав бити кулаком, раптом спалахнувши від злості. 

Злий на себе чи на неї – не розумів. 

Як вона могла зникнути? 

Вона мала сидіти в своєму неприступному замку, одинока принцеса.

Раптово Айдас схопив перший-ліпший камінь, який знайшов біля сходів, і з усієї сили жбурнув його у вікно. Сам від себе такого не очікував… Щось дурне, підліткове паморочило голову. Скло розлетілося на шматки з оглушливим дзвоном, і чоловік поморщився від цього звуку. Він на мить відступив назад, оглядаючи все, а потім рішуче підійшов до розбитого вікна.

З легкістю перекинувшись через підвіконня, Айдас опинився всередині темного холу. Його чоботи видавали глухий звук на підлозі, коли він почав повільно рухатися вперед, намагаючись зорієнтуватися в темряві. Навіть у цьому мороці він відчував, що маєток має свій особливий шарм – розкішний, але водночас стриманий, із вишуканими деталями, які легко було розгледіти навіть у пітьмі.

Він рухався повільно, роздивляючись в майже темряві старовинні меблі та картини, що висіли на стінах. Це місце подобалося йому більше, ніж будь-яке інше, яке він бачив раніше. Якби він жив сам, то точно оздобив би свій будинок саме так.

Зайшов на кухню.

Раптом у тиші він почув чиїсь швидкі кроки за спиною. Тіло пробрало морозом від відчуття, але він не обернувся. 

Щось гостре притулилося до його спини, трохи нижче лопаток. Він зупинився, відчуваючи тиск цього предмета, і зрозумів, що це ніж. Їй явно бракувало сил, – чи росту, – щоб якісно притулити ножа йому до шиї. 

Айдас усміхнувся, знаючи, хто це. Мія була поруч, і він був впевнений у цьому.

Він відчував її. Безумовно Мія. 

Вперше в житті він відчував людину так сильно, наче чуючи удари її серця. У власних грудях. 

Чоловік глибоко вдихнув, і на язиці легенько осіли її солодкі фруктові парфуми, що так не пасували закінченню осені. 

– Хто ти? – її голос тремтів, і чоловік, щоб не довести дівчину до серцевого нападу, підвів обидві руки догори, переконавшись, що випадково не оголив браслет з-під плаща. 

Йому сподобалася її відчайдушність. 

– Ти дуже здивуєшся.

– Що? – вона звучала так розгублено та спантеличено. 

Коли вона була близько, то його серце пульсувало болем, від якого хотілося закашлятися. 

– Чорт. Що ж ти коїш зі мною? – прошепотів так тихо, що й сам не розчув. 

– Що? Голосніше. Хто ти?! – вона повторила, і Айдас відчув, що ніж в її руці тремтить.

– В місті ходили чутки, що твоє вікно погасло, і я вирішив перевірити, чи з тобою все гаразд.

Вона вскрикнула, впізнавши, і оббігла чоловіка, щоб побачити лице. 

– Ти!

– Я просто хочу переконатися, що ти тут жива і здорова. Не розмахуй ножем, будь ласка.

Темрява була не на її боці, і Айдас за мить вибив ножа з її рук, та схопив дівчину за голі плечі.

І охнув.

Торкнутися до неї – дещо більше. Дещо сильніше. Дещо… 

Він відчув її тепло так різко, те охопило його стомлене холодне тіло, подарувавши секундний спокій від болю. 

– Пусти! – і поки він був спантеличений, дівчина видерлася з його рук, піднявши ніж та направивши перед собою. 

– Клята темрява! Зроби щось із цим! – він змахнув руками. – Будь ласка, пані?