2.2.

– Ти здурів?! – вона просто завмерла, стоячи навпроти чоловіка.

– Руки догори, – повторив, – будь ласка? 

У її очах перемішалися страх та злість, але Айдасу було байдуже. 

– Погрожуєш дівчині рушницею? 

– Ні, полюю на лисицю, – всміхнувся. 

І дівчина склала руки на грудях, наче захищаючись від чоловіка, і Айдас зрозумів, що шанс побачити її оголені кисті з-під пальта… втрачено. 

Це ж точно вона? 

Чи це могла бути інша жінка?

– Ні, серйозно, як можна бути такою чарівною і водночас такою сердитою? – мовив далі з усмішкою. – Давай визнаємо, що сьогоднішнє полювання стало кращим завдяки мені, – він змінив тон – якщо ж вона не звертається до нього на поважних нотах, то і він може собі це дозволити.

Мія зітхнула, розвертаючись, але він зробив крок вбік, щоб залишитися в її полі зору.

– Гаразд, визнаю, що перестарався, – його тон змінився на більш м’який, і чоловік продовжував витріщатися на її руки, адже якщо не зараз, то йому навряд ще випаде така нагода дізнатися, чи є у неї такий ж браслет. – Але, може, ми домовимось? Ти перестанеш сердитись, а я перестану з рушницею гратися. Що скажеш?

Мія злістно зиркнула.

– Так і знала, що не варто сюди сьогодні являтися, але не думала, що тобі, кретину, вистачить нахабності ще й на полюванні сердити мене… – вона схопила з землі покривало, поспішила до коня. 

Айдас кинувся за нею, сухі гілки тріщали під його масивними шкіряними черевиками.

– Так чому йшла?

Та промовчала, злістно пакуючи покривало в торбину.

Айдас мовив далі, засунувши рушницю за пояс плаща:

– Чому? Ти ж наче не виходиш з дому, – чоловік збирався схопити її за руки, щоб наче зупинити її швидкі збори, а насправді глянути на кисті. 

– Яке тобі до цього діло? На твою думку, я мала похоронити себе після того концерту? 

– Ні, це можна пережити, – він зробив крок до неї, намагаючись зустріти її погляд. – Може, ти прийшла, бо знала, що зустрінеш мене? – він промовив це з такою нахабною впевненістю, що Мія на мить завмерла.

– Ой, тільки не треба! Я тут не для того, щоб слухати твої безглузді припущення, Айдасе. Я мушу якось представити свою родину, нагадати, що я досі існую. 

Він зробив ще один крок ближче, скорочуючи відстань між ними. Її обурення його лише підбадьорювало.

– Нагадати про себе, щоб знайти нареченого і не залишитися старою дівою? – він простягнув руку, щоб доторкнутися до її руки, але Мія швидко відступила, і на її обличчі з'явився вираз незадоволення.

– Не смій до мене торкатися! – різко відрізала, обрусуючи себе, наче від пилюки. – До твого відома, мене чоловіки не обирають, наче ляльку на вітрині, це я обираю собі чоловіка.

– Здається, ти щось наплутала… Така панна, як ти, не може обрати собі чоловіка.

– А хто мені завадить? Я нині – сама собі указ.

– Гм, – сміючись, кивнув, – гаразд, твоя правда. Вже є варіанти серед гостей заходу сьогодні?

– Не твоє діло. 

– Розумію, як ти обиратимеш. Але цей захід – не для тебе явно. Це ж треба, щоб жених був якнайдалі від столиці, аби лиш покинути місто, в якому так гучно зганьбилася.

– Не я зганьбилася, ти зганьбив мене. Твоя матір була мені близькою людиною, і я ніколи б не використала її пісні заради своєї вигоди. Але ти і твоя дурна сімейка, – на мить притихла, розуміючи, що бовкнула лишнє. – Ви. Ви не цінували її талант. 

Айдас просто звів очі догори, не сприймаючи її слів.

– Але й тобі явно бракує таланту виконувати її пісні.

– А ти хіба чув, як я співаю? 

– Колись. Так.

Дівчина злістно прогарчала крізь зуби, наче ще секунда поряд з цим чоловіком, і вона здуріє. Пристебнула торбину до сідла і спробувала сісти верхи на коня, але – найімовірніше – від нервів це не дуже вдавалося. Айдас дивився на її марні спроби та підскакування, щоб перекинути ногу через скакуна, і не витримав цієї нещасної картини, схопивши дівчину за талію, щоб допомогти, і йому вистачило одного швидкого сильного руху, щоб Мія вже сиділа верхи, готова втекти якнайдалі. 

– Не смій торкатися мене!

Доторкнутися до неї…

Айдас відчув, як серце гучно забилося, а венами пульсувало тепло. 

Це було… боляче. Наче хтось обірвав невидиму струну в його серці. 

Він розгубився від раптового відчуття в грудях, і Мія, здається, теж завмерла. Вона кілька секунд, звівши брови, дивилася на чоловіка, який остовпів поруч, і втекла, поскакала геть. Айдас розгублено загорнув рукав плаща, поглянувши на браслет – той спалахував золотими вогниками, які хутко згасали. 

– Чекай! – гукнув і побачив, як вона зникає за деревами. – Міє!

Миттєво він відчув таку лють… Розпалений він побіг назад в ліс, свиснувши, щоб покликати собак і таки почати полювання.