1.2.

Чоловік повернувся додому – маєток зустрів його ароматом вечері, яку слуги поспішали віднести до столу. Батько чекав на сина, горблячись над камином, щоб докинути дров, але Айдас надто розгніваний, щоб зупинитися.

– Сину! Айдасе! Стій! – голос з вітальні.

– Батьку? – розвернувся на каблуках лакових туфлів, які він одягнув для цього чудового вечора, коли треба було зруйнувати репутацію майже незнайомки. 

– Де ти так довго?

– Мав справи, – щоб не тривожити старого батька перед сном, Айдас не сказав про свій вчинок. – Неважливо, – браслет на руці турбував його найбільше, і він не міг зосередитися. – Я не вечерятиму, дякую.

Той перехожий точно надурив його…

– Батьку, як вам моя нова прикраса? 

Старший сивий чоловік підвівся з підлоги, розглядаючи сина: 

– Це яка? 

– Ось, – простягнув руку. 

– Бачу тільки твій перстень-печатку. Він не новий. 

Айдас награно засміявся: 

– Та… Не зважайте, просто полірування нове…

Айдас вклонився батьку, пішов геть і швидко піднявся на другий поверх, серце билося шалено, ніби очікуючи на щось страшне. Закрившись у своїх покоях, він схопив щипці та спробував зняти чорний браслет, що обвивав зап’ястя. Однак один доторк до металу викликав такий біль, наче його вдарило струмом. Він узяв маленьку пилочку і спробував знову – біль пронизав усе тіло.

Біль.

Нестерпний.

У відчаї Айдас схопив мідну статуетку кота зі столу та з силою вдарив по браслету. Біль був настільки гострим, що блакитні очі наповнилися слізьми, а метал засвітився вогнем, однак залишився неушкодженим. Айдас завмер, відчуваючи, як його світ перевертається.

Він почав промотувати в голові всі події, намагаючись зрозуміти, коли все пішло не так. Коли ж це він пропонував їй зустрічатися? Айдас запропонував дружбу, хоч і це було з сарказмом, але щось пішло не так. Чи можливо, що навіть таке невелике відхилення призвело до появи браслета на його руці?

Задуманий, він почав ритися у книжковій шафі, шукаючи стару книгу, яку ніколи не читав, – книгу про споріднені душі. Пальці торкнулися обкладинки, і він дістав книгу з полиці. 

І ніч перетворилася на пекло, він відчув себе дитиною, яка читає казки… В його роду ніхто ніколи не говорив про це, не обмовлявся… Хіба що бабуся часом щось там розповідала про душі, створені на Небесах… які шукають одне одну на Землі… Але це здавалося таким далеким та стертим спогадом… Наче вигадкою. 

Так до ранку. 

Зате спустився на сніданок вчасно. Втомлений. Розлючений. Не спавши. 

– Пане, – прислуга вклонялася, вітаючись, але чоловік мовчав. 

На столі перед ним стояло вишукане французьке блюдо – яйця, поварені в червоному вині з цибулею, грибами, беконом і петрушкою. Сестри Айдаса, Кларісса і Селін, разом зі своїми чоловіками вже сиділи за столом, розмовляючи з батьком. Айдас намагався слухати, але не міг сконцентруватися на їхніх балачках, його думки весь час поверталися до нічного кошмару з браслетом. Він дивився на свою руку, намагаючись прийняти реальність, що ця річ буде надокучати йому… все його життя? І щастя, що ніхто не бачить цього, крім нього, бо тонкий браслет геть не пасував його суворому образу. 

Раптом Кларісса, його старша сестра, зупинилася і, злегка нахилившись до нього, промовила:

– Айдасе, я чула, що ти вчора ввечері похоронив кар'єру Мії дому Розальє. Навіть не думала, що ти здатен на таке.

Айдас повільно підняв погляд на сестру, намагаючись зрозуміти, чи вона засуджує його, чи просто зацікавлена в подробицях. Але вираз її обличчя був байдужим, наче вона лише констатувала факт. 

Айдас повільно пережовував сніданок, коли його батько, Жан де Рієн, відставив чашку з кавою і подивився на сина зі спокійною, але серйозною виразністю.

– Айдасе, – почав він, його голос був низьким і глибоким. – Ти зробив те, що було необхідним. Відстояв честь твоєї покійної матері. Виносити на публіку її пісню, яку світ ще ніколи не чув з її вуст, це майже гріх. Ця дівчина не мала права на те, що належало твоїй матері. І я радий, що ти поставив її на місце.

– Дякую, батьку. Але я не думав, що поглянути на Мію прийде так багато людей… Чи не перебільшив я, коли повна зала раптом стала порожня?

Жан коротко посміхнувся, поклавши руку на плече сина.

– Ти зробив те, що повинен був зробити, Айдасе. Мати пишалася б тобою. І це найголовніше. Дім цієї Мії вже давно згас, вона абсолютно неважлива в столиці, всі швидко забудуть про цей інцидент, і вона далі спокійно сидітиме вдома. 

– Хіба що вийде заміж за такого ж статусного чоловіка, як вона сама, який потім надає тобі по шиї за таку витівку, брате, – Селін засміялася. 

– В столиці вона нікого не знайде. Єдиний вільний жених – Айдас. Тому якщо і вийде заміж, то поїде десь далеко до чоловіка в новий дім. Що їй давно пора було зробити, а не вигадувати собі, що вона артистка. 

– Так ще й, – втрутилася Кларісса, – навіщо Айдасу така маленька мишка? Вона низенька, худенька. Геть не схожа на справжню пані. Йому би жінку високу, струнку та граційну, він сам чоловік великий. Йому потрібна відповідна жінка. А не псевдо… артистка.