Флешбек 10.6.

– Ви не можете бути разом, Віолетто, бо ніхто не має знати про дитину.

Його слова обпекли її, мов холодне лезо. Віолетта раптом збагнула весь сенс і, шокована, підхопилася з ліжка. Її серце гулко билося в грудях. Вона не хотіла торкатися його руки, не хотіла цього приймати.

– Мій королю… – її голос здригнувся. – Ви хочете заховати мене від усього світу? Навіть від тих, хто мені дорогий?

Його погляд був спокійним, але непохитним. Нічого не відповів.

– Я піду тільки якщо вони підуть зі мною.

Аларіон зітхнув, його очі потемніли.

– Ніхто не має знати, – повторив він, цього разу голос його став різкішим. – Я не обманюю тебе, Віолетто. Я одразу кажу так, як є. Ти ж знала, що цим закінчиться…

Вона стиснула пальці в кулак, намагаючись заспокоїтися.

– Де ви мене заховаєте? І що буде з Алеком і моїм хрещеним? Ви врятуєте їх також…

– Я відведу їх в інше місце.

Віолетта заплющила очі. Вона знала, що таке може статися. Що одного дня їй доведеться залишити все, що було для неї домом. Але коли ці слова пролунали вголос, виявилося, що вона зовсім не готова прийняти цю реальність.

Ну звісно ж.

Вона носить його дитину. Кров від крові короля.

– Будь покірною, Віолетто. Я не хочу тягти тебе силою. Збери речі.

Його владний тон викликав у неї хвилю обурення, але ще сильніше душило відчуття безвиході. Віолетта відчула, як підступають сльози, та стрималася. Нічого не лишалося, окрім як підкоритися. Вона мовчки складала речі, бідкаючись під ніс і в голові прокручуючи кожне його слово з тією ж владною інтонацією.

Коли валіза була нарешті зібрана, Аларіон стримано всміхнувся. Його погляд пом’якшав, і він розвів руки, запрошуючи її в обійми. Віолетта завмерла на мить. А потім зробила крок уперед, опустила голову й прихилилася до його сильних грудей.

Бруно забіг до кімнати й сів поруч, уважно дивлячись на них своїми розумними очима.

Аларіон обережно торкнувся підборіддя дівчини й підвів її обличчя вище. Віолетта підвела засмучений втомлений погляд на чоловіка.

І він знову поцілував її. Повільно, обережно. Наче просив вибачення за все, що сталося.

– Мені шкода, Віолетто, – прошепотів, коли їхні губи розійшлися. – Але так буде краще.

Мабуть, саме цих слів їй так бракувало. Вибачень. Чи хоча б натяку на те, що йому справді шкода. Але це вже нічого не змінювало. Вона знала свою долю.

Аларіон переніс дівчину до ґанку незнайомого будинку. Віолетта, ледь оговтавшись, похитала головою.

Навколо простягався гарний садок, залитий м’яким світлом ліхтарів. Доріжки, викладені світлим каменем, вели до альтанки, обвитої плющем і диким виноградом. Кущі троянд, що ще не скинули пелюстки, хилилися до землі під вагою крапель роси. Повітря пахло лавандою й свіжим листям, а вдалині виднілися старі платани та каштани, їхні гілки тихо шелестіли на вітрі.

– Якби ж я могла повернутися до батьків… – прошепотіла Віолетта, не відриваючи погляду від дому.

– Твоїм близьким краще не знати… для їхньої ж безпеки. Вибач. 

Одне просте слово, але воно змусило її знову подивитися на нього. І вперше Віолетта повірила, що йому дійсно шкода. Що для нього це щось значить.

Вона думала, що буде сама. Але, ступивши за поріг, зрозуміла – у кімнаті вже була інша жінка. Трохи старша за неї, зі стриманими рисами обличчя й уважним поглядом. Віолетта впізнала її – це була та сама цілителька, яку не так давно теж викрали для порятунку короля Артура після поранення. А потім Аларіон довзолив їм піти крізь портал.

Все було зрозуміло без слів. Вона тут, щоб доглядати за Віолеттою. Віднині – слуга короля і та, хто допоможе народити дитину на світ.

Віолетта відчула: та була заклята чарами, і не могла піти звідси, навіть якби захотіла. Але, здається, не збиралася.

Клео. Так її звали. Віолетта пригадала ім’я.

Коли Аларіон зник у сутінках, Віолетта обернулася до Клео. В її очах тремтів страх, змішаний із болісною цікавістю.

– Була ще одна жінка… тоді… з нами, – несміливо почала вона.

Клео похитала головою:

– Її вже забрала війна.

– Тоді ми з тобою лишаємося єдиними свідками тих подій у замку… Тільки ми.

І Алек...

– Так, – кивнула Клео. – Але я допоможу тобі тут, поки можу. Далі… далі мої спогади про дитину зітруть.

Віолетта зблідла.

– Якщо Пітер зітре твої спогади, то він теж знатиме… – вона запнулася, погляд її затьмарився. – Аларіон мав би вбити його як свідка. Я не вірю, що це правда! Йому простіше було б убити тебе, ніж рятувати від таких знань!

Клео сумно всміхнулася:

– Гадаю, він сам міг би стерти пам’ять кому завгодно… Його магія дуже потужна. Він міг би скоїти будь-що, якби захотів, – вона на мить замовкла, і Віолетта відчула, як у повітрі зависло щось невимовне. – Коли він сказав мені про це… про Пітера навіть не згадував.