Флешбек 9.7.

Флешбек “Війна”

– Мою дитину? – повторив він, іронічно розтягуючи слова, а за мить засміявся. Глухо, холодно, без справжнього сміху.

Його руки оповила темна магія, немов тіні пробудилися від сну, заструменіли від кінчиків пальців, роблячи їх чорними, неначе обвугленими. Він підняв долоні, неквапливо опустив їх їй на талію, а потім – на живіт.

Віолетту пронизав холод. Пронизав так глибоко, що її серце здалося, сповільнилося, застигло в цьому льодовому дотику. Це було нестерпно, чужорідно, так, ніби сама її сутність відторгала його силу, не бажаючи впускати.

Її пальці судомно стиснулися, і вона поклала руки поверх його – спробувала відштовхнути, припинити цей жах. З її долонь спалахнуло цілюще світло. Червоне, яскраве, мов жар палаючого серця.

Він відчув це. Вона бачила, як змінюється його обличчя.

Їхні погляди зустрілися.

Він дивився на неї холодно, майже з презирством, але в глибині його очей жевріла якась темна іскра – то був гнів чи біль?

– Хіба я міг опуститися до того, щоб обезчестити полонянку? – його голос звучав рівно, але в кожному слові бриніла загроза. – Це обман. 

Віолетта відчула, як її серце стислося. Вона не знала, що більше лякало її – сам тон його слів чи те, що в них ховалося щось більше, ніж просто заперечення.

Але мовчати вона не могла.

Їй залишалося тільки говорити, тільки нагадувати чоловіку те, що він забув. І Віолетта почала – про кожну мить, про кожне слово, про кожен погляд, що колись поєднував їх.

Вона піднесла руки до його скронь, ладна спробувати пробудити його спогади, змусити згадати.

– Хочеш залізти в мою голову? – голос чоловіка пролунав глухо, а в очах спалахнув ледь стримуваний гнів. – Твоє місце біля моїх ніг.

Аларіон сам опустив долоні до її голови, і Віолетта відчула, як потужна древня магія оплела її свідомість. Він не просто слухав її слова – він сам рився в її пам’яті.

Її спогади спалахували перед очима, немов уривки з далекого життя: перший поцілунок, тепло його долонь, те, як їхня магія перепліталася червоним світлом, ставала єдиною.

Він бачив це.

І вона зрозуміла – не кожен здатен так легко увірватися в чужий розум. Аларіон був справді могутнім. Надто могутнім. Усе на світі було йому під силу.

Тепер, коли ніхто не стежив, коли між ними не було зайвих очей, він нарешті побачив усе, що було приховано від нього.

– Як Ви?.. – Віолетта схопилася за голову, важко дихаючи.

Аларіон бачив усе. Він бачив навіть той жахливий момент – момент вбивства Артура, бачив, як його власна магія змінила колір. Збагнув усе її очима.

Віолетта здригнулася, але не відступила.

– Навіть якщо я Вам не потрібна... навіть якщо я ніколи не почую, що Ви мене кохаєте… – її голос тремтів, але мовила далі: – Я ношу Вашу дитину. І вона повинна народитися. Дайте мені шанс стати її матір’ю, Ваша високосте...

Він не відразу відповів. Його обличчя залишалося напруженим, а погляд – важким, немов він змагався сам із собою. А потім повільно простягнув руку і торкнувся її щоки. Його дотик був несподівано м’яким, а в очах – розгубленість, з якою він, здавалося, не знав, що робити.

– Дай мені час подумати, що зробити. І нікому – жодного слова про дитину.

– Я нікому не казала… – Віолетта заплющила очі, і сльози самі покотилися по її щоках, не витримала – зробила крок до нього і, забувши про все, обійняла.

Його тіло було напружене, виснажене. Вона відчула це відразу. І тоді дозволила своїй магії линути – теплій, ніжній, цілющій. Вона не примушувала, не нав’язувала – просто огорнула його теплом.

І він дозволив.

Аларіон мовчки прийняв її магію, і вона відчула, як на мить його серце забилося повільніше, як він трохи розслабився. Але це тривало лише мить.

Віолетта навіть не встигла збагнути, що відбувається, коли його пальці ковзнули по її підборіддю, змушуючи підвести обличчя. Її серце завмерло.

Аларіон дивився на неї довго, вивчаючи, ніби намагався збагнути, чи те, що він побачив у її спогадах, дійсно правда. Його світлі очі – холодні, проникливі, чужі – шукали відповідь у її очах.

А потім він опустився нижче.

Його губи торкнулися її губ майже несміливо, але водночас впевнено. Жодної ніжності, жодного тепла – лише важка, напружена мить, у якій був сумнів, суміш влади й недовіри. Віолетта здригнулася від цього несподіваного дотику, від магії, що ледь не іскрилася між ними. Але вона не відступила. Його рука, все ще тепер забруднена темною магією, обережно лягла на її шию, ковзнула нижче – пальці зупинилися біля її ключиці. А поцілунок став глибшим, уже не тільки перевіряючим, чи побачене і почуте правда, а таким, що змушував паморочитися голову.

А потім він відірвався, немов щось зрозумів для себе.

– Це правда, – прошепотів він, торкаючись її губ подихом.

Віолетта не могла говорити. Вона тільки дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись збагнути, що це означає.