Розділ 9.1.

Віолетта закінчувала черговий обхід, коли до госпіталю завітав молодий хлопчина – рудий, невисокий, худорлявий, з доброзичливими рисами обличчя. Його очі блищали хвилюванням.

Вона помітила, як хлопець нерішуче тупцяв біля приймальні, ніби вагався, перш ніж заговорити. Вона і ще одна цілителька підійшли до юнака.

– Вибачте, – його голос був трохи хриплуватий. – Мені потрібно… у відділення… де стирають спогади.

Віолетта напружилася, але не подала вигляду. Його нерішучість чомусь її зачепила. Віолетта кивнула і відправила іншу цілительку замість себе до пацієнта, якого мала оглядати.

– Ходімо, я проведу тебе, – сказала.

Вони піднялися сходами до відділення, де працювали спеціалісти зі стирання пам’яті. 

– А навіщо тобі туди? – запитала, обережно вдивляючись у його обличчя, коли вони вже проходили крізь бар’єр.

Хлопчина опустив погляд.

– Я хотів би дещо згадати, – прошепотів. – Повернути...

Віолетта відчула різкий поштовх магії. Захисні чари, через які вона мала провести хлопця, зреагували. Спалах! Хлопець зігнувся, стискаючи груди, обличчя скривилося від болю. Віолетта зблідла – її ніби на мить скувало страхом, але вона швидко опанувала себе, схопила його за руку і буквально витягнула крізь бар’єр. 

– Вибач… – прошепотіла, важко дихаючи. – Я просто розгубилася і не стримала бар’єр. Просто вперше таке чую, щоб хтось повернувся за спогадами…

Хлопець мовчки кивнув, все ще здригаючись.

Віолетта провела його до кабінету цілителя, сама лишилася неподалік – підслухати. Сивий чоловік у темному плащі, Пітер Кіллен, сидів за дерев’яним столом, задумливо поглядаючи на відвідувача поверх окулярів.

– Хлопче, ти ж розумієш, що підписував папери? – лікар всміхнувся якось втомлено і з насмішкою.

– Так… – він нервово проковтнув клубок у горлі.

Пітер дістав із шухляди папку, розгорнув її і витягнув листок.

– Ось твій підпис. Тому ми не маємо права нічого відновлювати чи пробувати повернути.

Хлопець витріщився на документ, губи злегка тремтіли.

– Але мені дуже потрібно! Будь ласка… Це питання життя чи смерті!

Лікар зітхнув і відсунув папку.

– Ба більше – повернути спогади набагато складніше, ніж стерти. Це довгий процес. Стерти все можна за мить. А повернути – не завжди можливо. І за день точно не буває.

Хлопець стиснув кулаки, ковтаючи сльози.

Пітер більше нічого не сказав. Рішення було остаточним – відмова.

Хлопець вийшов у коридор, а Віолетта, яка ховалася за кам’яною колоною, спостерігала, як він притулився до стіни, повільно осідаючи на підлогу. Його худенькі плечі здригалися, а обличчя приховувала розпатлана рудувата чуприна.

Віолетта не могла просто стояти осторонь. Вона підбігла до хлопця, схопила його за руку і, не чекаючи згоди, потягла за собою.

– Ходімо.

Юнак злякано зиркнув на неї, але не пручався. Віолета завела його до свого кабінету, зачинила двері й обережно підштовхнула до стільця.

– Розкажи мені, що сталося, – її голос був тихим, але рішучим. – Я мушу допомагати людям. Вислухаю і спробую щось вигадати.

Хлопець похмуро кивнув, заплющив очі й провів тремтячими пальцями по волоссю.

– Дякую… – прошепотів він. – Але мої сльози… Це не слабкість. Це відчай. Клянуся, я ніколи не плачу, я сильний, хоч і здаюся слабким… Я забув дещо важливе. Дещо, що пам’ятає інша людина. І тепер ця людина вимагає від мене правди… – він нервово проковтнув. – І здається, я один міг би допомогти.

– Тебе шантажують? – тихо спитала Віолетта.

Він знизав плечима.

– Не знаю… Мабуть? Чи то радше погрожують… Я точно знаю, що боюся ту людину. І я маю згадати…

– Що саме?

Він похитав головою, очі сховалися під густими віями. Боявся.

Щось дуже серйозне.

Віолетта стиснула губи. Вона не знала, як повертати спогади. Не мала жодного уявлення про це. Але… Травниця Врунґільда дала їй кілька настоянок, коли вона забирала Лолу. Одна з них була для покращення пам’яті. Це все, що Віолетта могла запропонувати.

– Зачекай, – Віолетта підійшла до шафи, витягнула невеличкий флакон із темною рідиною й простягнула хлопцю.

– Що це? – він здивовано глянув на неї.

– Це може допомогти. Я не даю гарантій, але можеш спробувати, – пояснила вона, хоч і це була неправда, але хоч так можна спробувати заспокоїти хлопця, потягнути час і дати йому можливість виплутатися з того, у що він там влип.

Той вагався, але зрештою простягнув руку, приймаючи флакон.

– Алек, – тихо представився він.

Віолетта стиснула його долоню в своїй.

– Віолетта.