Розділ 8.1.

Прикутий, але спокійний.

Без звичних для нього вибухів люті чи відчаю. Не було ані ненависті, ані страху. Лише тиша і спостереження. Аларіон чекав, поки всередині визріє правильне рішення.

Коли за ґратами настала ніч, його пальці мимоволі торкнулися нашийника на шиї. Того, що залишила йому Віолетта.

І тоді… збагнув.

Не минуло й хвилини, як його власна магія, спрямована в цей нашийник, розчинила кайдани на зап’ястках. Метал зі слабким дзенькотом впав би на кам’яну підлогу, якби Аларіон не спіймав його вчасно.

Віолетта – неймовірна.

Її дарунок – неймовірний.

Її чиста магія в його темних проклятих руках – єдиний порятунок…

Разом із його магією, нехай і ослабленою, це ідеальний ключ. Тепер він розумів, як працювала її зачарована річ, якщо він зуміє нею керувати. Як зачаклований нашийник міг приховати темну магію від сторонніх очей. Як допомагав йому проходити крізь бар’єри.

Він знайшов спосіб скористатися цим.

Замок тюремних дверей тріснув під натиском його магії і магії з дарунку дівчини, наче був зроблений з тонкої криги.

Щойно він ступив за поріг камери, його губи самі склалися у легку ледь помітну усмішку.

– Ще трохи, і я дійсно в неї закохаюся, – прошепотів сам до себе.

Чудова жінка.

Із цими думками він переступив поріг камери і ще раз з’єднав свою магію з магією Віолетти, захованою в її дарунку. І зник.

Цієї ночі він мав заплутати сліди, а ще – потрібно було заспокоїти Алека.