7.2.

Віолетта з’явилася у своїй хатині, щільно притискаючи Лолу до грудей. В кімнаті, де ще не осів спогад про те, як вона потонула в обіймах Лоріана в ліжку. 

Дитина спершу здригнулася від раптової зміни місця, але потім зітхнула й заспокоїлася.

Обережно посадивши її на диван, Віолетта присіла поряд і трохи відсторонилася, щоб подивитися на дівчинку, чи все гаразд. Лола була такою маленькою – з тонкими рученятами, злегка розпатланим білявим волоссячком і великими очима, в яких відбивалося захоплення.

Дівчинка щось пробелькотіла, потім заплескала в долоні, широко усміхаючись. Її безтурботна радість змусила Віолетту витерти долонями сльози з очей. Як же страшно, що цей маленький промінчик світла може так легко згаснути, якщо його не вберегти.

– Ох, Лоло… – видихнула, ледь торкаючись дитячої щоки кінчиками пальців.

Але ніч виявилася важкою.

Лола не хотіла засинати. Вона крутилася, шукаючи щось чи когось у темряві, і зрештою почала тихо схлипувати. А потім – голосніше, зі страхом і розпачем, які вгризалися Віолетті прямо в душу. Тут не було ні її татка, ні її іграшок.

– Ш-ш-ш, малечо… Я тут, я з тобою… – заколисувала дитину на руках, притискала ближче, гладила по спинці, але це не допомагало.

Лола плакала, хапаючи її за тканину нічної сорочки своїми крихітними пальчиками. Вона не могла висловити словами, що її болить, але Віолетта знала.

Вона шукала тата.

І Віолетта не знала, що сказати, як пояснити, що її тато, можливо, не повернеться.

Десь на світанку, коли дівчинка нарешті заснула від втоми, Віолетта опустилася на стілець біля ліжка й заплющила очі, опустивши голову в долоні. Їй самій хотілося плакати.

Як бути далі? Як іти на роботу, як лишити дитину одну? Як приховати її? Як знайти Лоріана?

Раптово кімнату розітнув звук телефону. Віолетта підвелася і підняла слухавку.

– Привіт, доню, – голос матері був теплим, турботливим, але Віолетта раптом відчула, що не зможе відповідати так само спокійно.

– Привіт, мамо, – її голос зрадницьки затремтів.

– Ти не спала? Що сталося? Я відчула, що твоя магія тривожна. Ти налякана?

Віолетта хотіла заперечити, але саме в цей момент Лола, ніби відчуваючи її стан, знову трохи скривилася, схлипнула уві сні.

– Віолетто… це дитина? – голос матері напружився.

– Так.

Мить тиші.

– Чия це дитина?

Віолетта більше не витримала. Вона заплющила очі й безсило зітхнула в слухавку.

– Мам… – голос зірвався, і сльози хлинули самі. – Я зробила дурницю. Через чоловіка… через цю дитину… Мені навіть немає на кого її залишити, я навіть не зможу вийти на роботу. Я не була до цього готова, – в паніці тараторила.

До обіду Віолетта, знесилена безсонною ніччю, ледь трималася на ногах. Вона саме готувала трав’яний настій, коли почула стук у двері. Відчинила – і на порозі стояла її мати.

Мадам Жозефіна. Висока, статна жінка з гладко зачесаним сивим волоссям, вона завжди несла себе з такою впевненістю, що будь-хто поруч мимоволі почувався дитиною. Вбрання – бездоганне, темно-синя сукня з вишуканими срібними застібками. В руках – сумка, повна речей, і глибокий, проникливий погляд.

– Où est l'enfant?* – її голос був спокійний.

*Où est l'enfant? – Де дитина?

Лола все ще дрімала на дивані, згорнувшись клубочком. Жозефіна підійшла до неї, присіла, спокійно, без жодного вагання взяла на руки. Дитина лише трохи поворухнулася, втягнула носиком повітря, ніби відчуваючи, що руки, які її тримають, теплі й надійні.

– Mon pauvre ange...* – прошепотіла жінка, легко похитуючи Лолу на руках.

*Mon pauvre ange... — Мій бідний янголе...

Віолетта стояла, вражена тим, наскільки все легко давалося її матері. Її мати не засипала питаннями, не читала моралі. Вона просто взяла ситуацію під контроль.

– Іди, купи їй все необхідне, – Жозефіна навіть не глянула на доньку, заколисуючи Лолу. – Дитина має їсти, має мати речі. А ти маєш хоч трохи перевести подих. Я ж правильно розумію, що це надовго?..

– Мамо… – її голос був слабким, але вдячним.

– Поговоримо пізніше, ma chérie*. Спершу потрібно владнати елементарне.

Ma chérie – Моя люба

Вона могла б заплакати знову, але цього разу не було сліз розпачу – лише полегшення. Віолетта видихнула й кивнула.

Її мама була неймовірною жінкою. І вперше в житті Віолетта відчула, що накоїла, коли стерла спогад про свою рідну дитину… Її матір нічого про це не знала. І дівчина, дивлячись на те, як матір допомогла опанувати ситуацію, зрозуміла, що було б так чудово, якби вистачило сил сказати рідним також про свою вагітність… Може, все склалося б інакше.