6.3. Флешбек

Аларіон стояв у покоях, прислухаючись до глухих звуків у коридорах замку. Небо, здавалося, рвалося від грому, і з кожним ударом серце його все більше здавалося. Крики і гомін заколотників, які наближалися до його дому, не залишали жодних сумнівів: це кінець.

Все було готове, щоб вивести Віолетту з Алеком, навіть щоб вивести інших дівчат з покоїв і відправити додому, але найманці притягнули цілительок ще від рання до ліжка короля Артура, який – досі поранений – важко дихав і бездумно дивився у стелю, ні на що не реагуючи. Не встиг її врятувати, не встиг вивезти з цього проклятого дому…

Ізольований від світу, він не знав, що біда вже наближалася.

Альфред, помітивши бездіяльність принца, який дивився, як на замок нападають, глузливо кинув: 

– Принце, ти досі стоїш і просто дивишся? Чекаєш своєї смерті? Відбивай свій замок, свій престол.

Аларіон похитнув головою, відчуваючи, як безвихідь поглинає його. Не встиг врятувати свою суджену, не ладен був врятувати свій дім… себе. 

– Я не знаю, – прошепотів він, намагаючись осягнути.

– Ми підемо геть – зараз же, – наполягав Альфред, лукаво вказуючи на двері.

– Не йдіть, ви повинні захищати дім, – встиг вимовити Аларіон, коли всередині нього наростала тривога. – Такою була угода з Артуром. Коли почнеться переворот – ви врятуєте наш дім і короля.

Альфред з презирством подивився на нього: 

– Він – безсилий, навіть руки не підійме. Країні він більше не король. То… Заради кого? Заради слабака-принца, який стоїть і чекає, коли йому відітнуть голову? Ні, хлопці, нам пора.

Не хочуть виконувати умови. Хочуть піти. Не слухаються його. Тікати звідси – нереально. І щойно заколот виб’є ці двері, то невідомо, чим це обернеться для принца… Це буде не просто суд – його стратять тут разом із батьком. Бо ж у цьому домі чаїлося зло, воно й правило… На дім нападали маги, готові отемнити свою магію, аби лиш повалити владу… потім суди їх відмиють, звісно ж. Все на благо держави…

Розпач охопив Аларіона. Він усвідомив, що це дійсно кінець. Його маєток, його сім’я – все, що він колись знав, котилося до загибелі. Якщо найманці підуть звідси, а не залишаться боротися, у країні повстане нова влада, і він, принц Аларіон, залишиться лише спогадом. 

У цей момент у його свідомості з’явилася думка. Чоловік поглянув на Віолетту, яка сиділа в кутку біля ліжка його батька… плакала. Інші дівчата стояли поруч. 

Ніколи раніше він ще не відчував такого. Він не вийде так просто з цього маєтку, чари найманців його не випускають. Але Аларіону вистачило б сил відкрити портал, щоб Алек з дівчатами пішли звідси… тільки для них, чия магія відрізняється від його магії.

Але це можливо тільки якщо… найманці слухатимуться його. Якщо підуть в бій за його наказом, якщо їх просто зараз не буде в цих покоях… тоді він зможе врятувати свою суджену та усіх жертв цих стін… 

Король Артур… досі живий… найманці йому підвладні, але король мовчав…

Принц Аларіон для них… шмаркач. 

Аларіон відвернувся від вікна – і все змінилося.

Ще раз поглянув на дівчину, яка мала такий же колір магії, як і його… така чарівна, така тендітна і мила. Проста, зі світлими очима… Відчувати її поцілунки вночі – розбило його на шматки. Зв’язок споріднених душ був сильніший, ніж здавалося, ніж він колись читав в книгах… 

Але.

Його пальці стиснулися, і в ту ж мить з його долонь вирвався потік магії – червоної, гарячої, пекучої, як розжарене лезо. Вона вирувала, закручувалася у смертоносний вир, що обпік повітря і з силою вдарив у груди короля Артура.

Старий навіть не встиг закричати.

Вибухнуло полум’я – чорне, густе, воно вирвалося з нутра короля, немов звільнилося після довгого ув’язнення. Кров застигла в його жилах ще до того, як тіло стало бездиханним. Вбив короля Артура. Власного батька. Хворого пораненого старця.

Магія… змінилася.

Червоний жар у його руках став чорним, густим, наче дим, що поглинав усе навколо. Чорна магія тягнулася за ним, обвиваючи його руки, залишаючи на шкірі темні сліди. Вона прийняла його, узяла в обійми, кінчики його пальців потемніли, очі почорніли, довге чорне волосся парило, наче у воді… Піднесений темрявою, він відчув, як біль пронизує тіло.

– Ні! – крик Віолетти розітнувши мертву тишу.

Віолетта…

Аларіон, окутаний темрявою… він був одночасно і жахливий, і вражаючий. Віолетта… У його свідомості не залишалося місця для спогадів про червоний колір магії, яким він володів раніше, або для думок про Віолетту, чия магія також була червоною. Спогад про те, що сталося між ними вночі, раптом зник. Спогад про те, як вона схопила його руку, щоб сцілити, а він побачив колір її магії… теж зник. Відчуття її поцілунку – все зникло. Він забув, якого кольору була його магія. Забув, що білява геть юна дівчина, яка сиділа в кутку і нажахано дивилася на нього, це його суджена… 

Лишилася тільки темрява. 

У грудях пульсувало щось нове, незвідане, щось темне і сильне. І тоді…

Сміх розітнув повітря.