5.2.

Аларіон розгублено дивився, як Алек повільно йде вдалечінь. Його серце калатало, а думки плуталися.

– Аля! – Лола знову потягнулася ручками до хлопця, голосно схлипуючи. 

– Лоло, тс-с, – прошепотів він, хоча сам не знаходив собі місця. 

Чому? Чому Алек просто пішов? Чому Лола впізнає його?

Аларіон знову глянув на дитину. Її великі заплакані очі благали про щось більше, ніж він міг зрозуміти. Вона тягнулася до Алека.

Щось обірвалося всередині. Він не міг дозволити собі так просто відступити.

– Чорт, – прошепотів Аларіон, притискаючи дівчинку до себе. – Добре, мала, добре.

Не роздумуючи більше ні секунди, чоловік зірвався на біг.

Якщо Алек впізнає Лолу – її більше не буде в житті Аларіона. 

Його чоботи глухо стукали по бруківці, відбиваючись від порожніх вулиць. Свіжий вечірній вітер різав обличчя, але він не помічав. Здавалося, весь світ завмер: жодних перехожих, жодного шуму, тільки його важке дихання і швидкі кроки.

Алек рухався спокійно, не озираючись.

– Алеку! – крикнув Аларіон.

Лола заплакала голосніше, і її голос лунав, мов дзвіночок, серед нічної тиші. Хлопець зупинився, не розуміючи.

– Добрий вечір… Так? Хах, знову Ви…

А серце Аларіона вискакувало з грудей, він чекав, як Алек відреагує на Лолу, міцніше пригортаючи дівчинку до себе. 

Він не хотів її втрачати.

Не міг.

Алек опустив погляд на дівчинку.

– Аля! – та голосила і тягнула рученята до хлопця. 

Алек поправив шапку на своєму рудому волоссі і потягнувся руками до дитини.

Аларіон не міг повірити, що це відбувається. Зараз він забере її. І Лоли більше не буде. В нього більше не буде Лоли.

Її більше не буде.

Чоловік притис дівчинку і відступив на крок – ошелешений.

Ні… 

Аларіон міг визнати: він так любив цю дитину, що йому інколи думалося, – хай простять йому боги, – що батьки Лоли померли, і тепер вона тільки його. 

І готовий був проклясти себе за такі припущення. Клятий пихатий егоїст.

– Аля? – Алек перепитав, не розуміючи, так і тримав руки в повітрі. – Це до мене? Добрий вечір, – підвів погляд на чоловіка. 

Здається… Не впізнавав… і Аларіон видихнув. 

– Аля! – дівчинка засміялася, знову плескала в долоньки.

– Вибачте… Але хто Ви? – хлопець цього разу насупився – очевидно, це почало його лякати. – Я не розумію, що відбувається, бо дійсно не впізнаю ні Вас, ні маля. 

Якби ж Аларіон знав справжнє ім’я Лоли – сказав би.

– Якби ж я розумів, що відбувається, – тепер він хотів вивалити усе на хлопця, бо це стосувалося Лоли, і – хай яким егоїстом не був Аларіон – він мусив подбати про неї. – Я пам'ятаю тебе, Алеку, але ти не пам’ятаєш мене. І це добре, бо забути мене – найкраще, що могло з тобою статися після війни. Це, – кивнув на дівчинку, – це Лола, я так називаю її… Ти не знаєш її, не впізнаєш? 

– Ні… Що?.. – хлопець обійняв себе, закрився руками, спантеличений. – Це Ваша дитина? 

Запитання, яке змусило Аларіона так само перелякано завмерти.

– Це Лола, – потис плечима. 

Алек мав щиро обурений вигляд.

– Чому дитина впізнає мене? 

– Я не знаю, Алеку. 

– Ви! – ступив крок і змахнув руками у чоловіка перед лицем. – Ким би Ви не були! Не переслідуйте мене! Ви мене лякаєте! 

І пішов геть, і Лола знову розплакалася. Аларіон востаннє бачив хлопця таким сердитим, коли довелося забирати цуценя… Звідки? Куди? Аларіон завмер, кліпаючи очима, і не розумів, чим мав завершитися спогад. Де, на біса, його Бруно? Де подівся той пес? Ось він наче в спогадах був, такий крихітний, потім раптом більший… і більше нічого.

– А зі мною… що не так? – похитав головою і почав колихати Лолу на руках. – Тихо, мила. Все добре.

Не з вдачею Аларіона послухати Алека, тому чоловік обережно послідував за ним. 

Невеликий будинок, до якого він дістався, виглядав затишно й охайно. Алек з ник за дверима. У вікнах горіло світло, отже, вдома хтось чекав на нього, і крізь мереживні фіранки було видно рух. Аларіон зачаївся в тіні найближчого дерева, уважно вдивляючись у вікна.

Згодом двері відчинилися, і з них вийшов Алек – у домашньому светрі, з легким шарфом на шиї. За ним з'явилася молода дівчина – світловолоса, мініатюрна, з ніжними рисами обличчя. Вона щось весело говорила, нахиляючись до хлопця, і обидва засміялися. Збиралися в крамницю. Аларіон відчув, як його серце пропустило удар. 

Лола спала на руках, тому не здійняла галас.

«Може, це її дитина? – прослизнула в голові тривожна думка. – Чи Лола його дочка? Чому ж він не пам’ятає?»