Розділ 5.1.

Аларіон затягнувся димом, відчуваючи, як чужий, неприродний присмак обпікає горло. Сигарета була далекою від тих, що колись курили в золотих трубках для шляхти. Це було щось грубе, дешеве, схоже на жалюгідну копію його минулого. Він випустив дим у прочинене вікно, спостерігаючи, як нічний вітер розносить його.

Дитина мирно спала і щось бельмотіла уві сні, закутана в покривало, обіймаючи улюбленого єдинорога. 

Тиша кухні огортала думки, холодні кахлі під ногами нагадували про втрачений дім. Колись його дім – фортеця – був величезним не тільки через свої стіни, а через людей, які в ньому жили. 

Аларіон сумував за домом – старим, гордим маєтком, який нині був лише руїнами. Сумував за тими днями, коли він міг дозволити собі не турбуватися про виживання, коли влада не була тягарем, а чимось, що лежало поруч, як довірена реліквія. Тоді він міг просто бути собою – молодим, самовпевненим, безтурботним. Він не хотів правити, може, це теж стало причиною краху. Однією із.

Тепер усе це було маревом. Згадка про владу викликала в нього гіркий усміх. Часом він міг зізнатися сам собі, що сумує навіть за цим. За тією легкістю, з якою люди йому довіряли, йшли за ним. Проте тепер навіть найвідданіші союзники обернулися б проти нього, адже його магія... вона почорніла.

Він провів рукою по столу, відчуваючи нерівності деревини. Нині його можливі союзники – чи радше ті, хто могли б ними стати, – були такі ж, як і він: вигнанці, темні маги, люди, яких у світі Артура вважали прокляттям. Але це були б не союзники, а лише ті, хто шукав би вигоди, ті, кого можна було легко втратити. Більшість з них арештували, частину стратили, інші ховалися, як і він. Алек от взагалі не пам’ятав Аларіона – Алек це невинне дитя, яке нікого не вбивало, юнак не зробив нічого поганого. І було приємного його побачити.

Аларіон задумався, чи варто взагалі намагатися збирати навколо себе таких, як він, шукати колишніх прихильників Артура? Чи зможе він змінити хід війни? Війна почалася саме через союз Артура з темними магами, але їхні дії були продиктовані жадібністю, жагою до сили.

«І чи я кращий за нього?» – подумав він, уважно розглядаючи сигарету, яка вже майже догоріла. 

Він випустив останню хмарку диму й натиснув пальцями на тліючий кінець, загасивши його. Сигарети в людському світі – жахливі.

Якби Артур не зібрав найманців і не вступив у змову з темними магами, у Аларіона ще був шанс уникнути війни. Шанс зібрати навколо себе підтримку проти перевороту – як каже Віолетта – магів світлої сторони. Але тепер було пізно. Артур колись вибрав сторону. Він став тією темрявою, з якою всі боролися.

Аларіон знову вдивився в ніч за вікном та легенький сніг, намагаючись уявити, чи є для нього хоч якийсь шлях повернути минуле. 

Він зітхнув і затулив вікно. На кухні стало ще тихіше, лише тіні минулого залишалися поруч.

Пробурмотів у темряву:

– Віолетто, ти спиш? – третя ночі, власне, на що надіється… просто прошепотів.

Її не було поруч, дівчина вирушила додому одразу після прогулянки з Лолою, скупо попрощалася – не могла знайти собі місця після його скупого поцілунку. Її коротке «на добраніч» та стриманий погляд під час прощання мучили його більше, ніж будь-які слова.

Очі були заплющені, але думки не давали заснути. Образи Віолети – її усмішка, погляд, навіть ледь відчутний аромат – переслідували чоловіка. Вона і Лола – єдине його заспокоєння і журба водночас.

Аларіон опустив руки на стіл, на руки схилив голову. Тихо видихнув, намагаючись приборкати розбурхані емоції, які розривали його зсередини.

І тут він почув це:

– Не спала.

Вона стояла в дверях. Її тиха, майже шепітна відповідь прорізала нічну тишу, мов ніж. Аларіон підвів голову, знаючи, що має не найкращий вигляд і тхне дешевим тютюном.

Віолета ступила кілька несміливих кроків до нього, а потім сіла поруч за стіл. Її нічна чорна сорочка ніжно облягала фігуру, а на плечах висіла велика біла в’язана хустина, тепла й затишна. Трохи кошлата зачіска – очевидно, крутилася на ліжку.

Не зводячи з неї погляду, Аларіон потягнувся до неї. Він відчув, як серце калатає в грудях, а пальці самі торкнулися її плеча, ніби перевіряючи, чи вона дійсно тут.

Віолетта теж невпевнено тягнулася до нього. Коли її долоні торкнулися його щік, Аларіон завмер, на мить зупинившись, вдивляючись у її світлі очі.

Він нахилився ближче. Спершу це був ніжний поцілунок – легкий, обережний, ніби боязкий. Її губи тремтіли, зупиняючись лише на мить, аби вдихнути.

Але потім усе змінилося. Аларіон відчув, як його охоплює щось сильніше, майже неконтрольоване. Чоловік притиснув її ближче, його руки міцніше обійняли дівочу талію, поки пальці Віолетти ніжно ковзали по його обличчю.

Цілував пристрасно, глибоко, наповнений усім тим, що вони не говорили словами. 

Зупинився лиш на мить, щоб сказати:

– Мені не вистачає тебе.

І вона сумно підібгала губи, запитала:

– Чому?

Аларіон провів долонею по її щоці, пальцями торкнувся пасма волосся. Її очі блищали в напівтемряві, і в них читалося більше, ніж вона готова була сказати вголос.