Флешбек

Флешбек “До війни”

У сутінках маєтку було тихо, лише деінде чулися далекі звуки захриплих голосів та глухе гуркотіння чобіт. Аларіон дочекався, коли галас від банди найманців зменшився. Вечірня пиятика стала для них звичкою, яку він вивчив до найменших деталей. Це була його перевага.

Він спустився до підвалу обережно, намагаючись уникати старих сходів, що скрипіли під кожним кроком. Від підвалу пахло сирістю і металом, а лампа в його руках лише злегка розганяла темряву.

Дівчата спали, схилившись до стін або на грубо кинуті матраци. Їхні обличчя були виснаженими, бліді від холоду та страху. Тільки одна, та, яка напередодні розмовляла з ним, сиділа, схрестивши руки на колінах. Її темні очі пильно спостерігали за чоловіком, наче чекала його приходу.

– Навіщо… ти… Ви прийшли? – шепотом спитала – ледве чутно, щоб не збудити інших.

Аларіон поставив лампу на підлогу й витягнув зі своєї торби невеликий бурдюк із водою і загорнуту в тканину їжу.

– Можна й без пафосу. Я друг. Будеш пити? Це вода. І це... трохи хліба та сиру. Нічого кращого не знайшов, ніхто нічого не приніс на кухню, – буркнув він, простягаючи їй їжу.

Дівчина прийняла воду, зробила кілька ковтків.

– Ти дуже ризикуєш, принце, пробиратися сюди посеред ночі, – дівчина розгорнула пакунок.

– Можливо, я просто дурний, – коротко відповів Аларіон, обпершися спиною на вологу стіну. – І я хочу допомогти хоч якось, бо ніхто інший не допоможе.

Вона дивилася на чоловіка уважно, ніби намагаючись зрозуміти його глибше, ніж дозволяли її слова.

– Ти не схожий на інших тут, – мовила. – У тебе... інше обличчя. Не жорстоке.

Він всміхнувся:

– Люди кажуть, що обличчя – це маска. 

– Ні, – її голос став м’яким і трохи задумливим. – Я не помиляюся. Ти явно не здатен на жорстокість, принаймні не без причини.

Він зустрів її погляд, змінив тему:

– Розкажи мені про себе.

Вона на секунду задумалася, а потім почала:

– Звуть Віолеттою. Усе, що я хочу, знову мати можливість допомагати людям не тому, що мене змушують, а тому, що це правильно. Хочу бачити вдячність в очах, а не страх. Якщо я виберуся звідси, то обов’язково знайду те місце, де мене більше не вважатимуть інструментом, а бачитимуть людину. І я знадоблюся – обов’язково. Бо будь Артур живим чи мертвим – війна однаково почнеться. Я буду потрібна. 

Замовкла, її голос затремтів, і Аларіон побачив, як вона стискала руки, щоб заспокоїтися.

Сиділи так майже до світанку, розмовляючи пошепки. 

Коли перші промені світла почали пробиватися через щілини в старих дверях підвалу, він підвівся:

– Я повернуся, – прошепотів, дивлячись у її світлі очі. 

Перш ніж покинути підвал, чоловік затримався біля Віолетти. Вона мовчки простягла руку, і він легенько стиснув її пальці, ніби обіцяв, що зможе щось вдіяти.

До обіду стало відомо, що цілительок вивели з підвалу й відправили до покоїв короля. Аларіон стежив із безпечної відстані, як вони під пильним наглядом найманців зникли у високих дверях. Години минали повільно, а серце тривожно калатало, поки його самого  туди не впускали. Нарешті, двері відчинилися – жінок виводили, але ті йшли не одна за одною, а виходили по черзі. Альфред, головний серед найманців, схопив Віолетту за руку, не даючи їй пройти, потягнув геть в протилежний бік. Дівчина була щиро налякана, вона спробувала пручатися, але найманець рванув її на себе.

– Що ти робиш? – підвищив голос Аларіон, вийшовши з тіні коридору.

Альфред обернувся, вигинаючи брову:

– Не втручайся, принце. Це не твої справи.

Аларіон не вагався. Кілька широких кроків, і він вже був біля дівчини – обережно, як і годиться принцові, простягнув руку долонею догори, запрошуючи не боятися покинути компанію нахабного найманця, і Віолетта потягнулася до принца, взяла за руку. Одним ривком Аларіон відсмикнув Віолетту з рук чоловіка, ставши між ними.

– Дівчат не чіпати, – холодно промовив, зустрічаючись із поглядом Альфреда.

– Не жартуй зі мною, принце. Думаєш, твій статус досі щось важить? Твої накази ніщо, – Альфред ухмильнувся й потягнувся до ножа на поясі, його рука струменіла темною магією.

– Та байдуже на ваше ставлення до мене, – відповів Аларіон, підвівши руку догори. – А до дівчат треба ставитися чемно.

Альфред засміявся, і принц не витримав – йому дійсно остогидло слухати це все, адже його батько ще навіть не помер, щоб ті так сміли нахабніти. Найманець змахнув ножем, і його темна магія, що огорнула метал, майнула вперед, і ніж полетів в бік Аларіона, той майже вчасно відхилився – встигло лиш трохи дряпнути плече.

Потік багряної магії Аларіона, яскравий і гарячий, рвонув у напрямку найманця, збивши з ніг. І Віолетта, яка стояла за спиною принца, ойкнула.

– Ох, невже будеш битися просто під дверима батька?! – гаркнув Альфред, різко підскочивши на ноги.

– А це варте того, щоб взагалі битися? Положення жінок в цьому домі дещо інакше було до вашого приходу.