4.2.

Кликав її знову ще кілька разів потому, але Віолетта його успішно ігнорувала. 

Переконував себе, що йому начхати, але навіть ті крихти спілкування, які вона йому подарувала, стали найяскравішою подією його життя за кілька років війни. 

Без Віолетти Лола перетворилася на маленького демона. Вона плакала, сердито відмовлялася їсти і ходила надута, як риба-куля. Ніякі вмовляння не допомагали. Весь час тільки й кликала Віолетту, повторюючи «ляля» з болем і відчаєм, що пробирав чоловіка до кісток. Він ніколи не бачив її такою некерованою. Ще гірше стало, коли він спробував знову відвести її на майданчик. Лола вмить перетворилася на маленьку бурю в милій шапочці – кидалася іграшками, сварилася з іншими дітьми, навіть штурхнула одну дівчинку. 

Очевидна правда: світ людей не для неї і ігри на майданчику також ризиковані. Аларіон навчився виходити з нею на майданчик, коли там було майже порожньо – рано вранці або ввечері.

Знову не справлявся і потрібно було щось робити.

Прикривав шию шарфом – білим, який лишила Віолетта.

Але навіть в у хаосі він ухопився за єдину нитку надії – нашийник на шиї, який давав йому доступ до раніше заборонених будівель.

Коли Лола нарешті заснула на руках у Врунґільди, виснажена своїми сльозами і бунтівним днем, Аларіон відпросився на годину, щоб вирішити свої справи.

Чоловік хотів навідатися в архів, там він збирався знайти хоч якісь сліди минулого власників покинутого дому, де знайшов дівчинку. 

Проникнути в архів виявилося не складніше, ніж піймати рибу в прозорому ставку. Аларіон тільки-но увійшов, як вже за кілька хвилин йому вдалося заговорити зуби молодим архівісткам. Вони слухали його зі співчуттям, бо перед ними стояв чоловік, постраждалий від війни, який буцім шукає свою кохану і дитину. Хвилястими словами, наповненими тугою, він змалював їм свою «історію», вклавши в неї стільки тепла, що вони охоче згодилися допомогти.

За це він мав би дякувати Віолетті – завдяки її «дарунку» його зараз слухали, а не виводила охорона, щоб передати в руки правосуддя.

Врешті одна з працівниць, розгорнувши зношені папки, показала чоловіку документи. Архівні записи швидко пролили світло на власника будинку. Як виявилося, той належав старцю з Франції, який за життя часто здавав будинок в оренду. Старий сам рідко приїжджав сюди, а все своє життя, виявляється, провів десь за кордоном. Архівістка додала, що він загинув під час війни, мабуть, повернувся на деякий час і застав біду, і на тому слід обірвався. Ніяких родичів, жодних залишених документів, нікого, хто б міг продовжити ланцюг. Можливо, інші його документи були в Франції. Замість відповідей отримав лише безликість архівних записів.

Аларіон вчитувався в записи, відчуваючи, як в ньому наростає розчарування – в Францію він точно добиратися не буде, непідходящий час. 

Виписав кілька важливих деталей на клаптику паперу, коли краєм ока помітив рудого юнака, який неквапливо йшов повз, тримаючи в руках стос важких папок. Серце Аларіона забилося швидше, адже цей хлопчина був його колишнім слугою – Алеком, який так вірно служив йому колись, давно, наче в минулому житті.

Не вагаючись, Аларіон поспіхом сховав папірець до кишені й пішов слідом за юнаком вздовж стелажів архіву. Чоловік м'яко торкнувся його плеча, не стримуючи надії.

– Алеку?

Хлопець обернувся з легким подивом на обличчі. Він уважно поглянув на Аларіона, нахилив голову й ледь усміхнувся, але за мить в його очах було абсолютно порожньо – лише привітність.

– Так, Ви мене знаєте?

Аларіон на мить розгубився, та швидко опанував себе.

– Алеку, це я, – чоловік опустив руку, стараючись стримати розчарування. – Як ти тут опинився? Працюєш в архіві?

– Прибув сюди після війни, як і всі. Більше нікуди йти не було, а в архіві завжди шукають помічників, знаєте?

– Ти… не впізнаєш мене?

Алек розгублено кліпнув і всміхнувся невпевнено:

– Вибачте, ні. А хто Ви? Вибачте, що не впізнаю.

– Лоріан.

Алек знав його друге ім’я. І міг би хоч якось відреагувати. Але ні.

– Вибачте, не згадаю…

лише з його погляду було зрозуміло – дійсно не пам’ятає. 

– Не розумію, – тихо сказав Аларіон. – Але… Бачу, ти в надійних руках.

Алек нахилив голову, придивляючись уважніше:

– Але де ми з Вами бачилися? – на мить хлопець мав задумливий вигляд. 

Все це було так неправильно, Аларіон вирішив не відповідати правдою, щоб не ризикувати собою і спантеличеним колишнім слугою, і з гучним стуком серця поставив крапку: 

– Не варте уваги, але радий був побачитися, – і пішов геть, озираючись на рудого невеличкого хлопця, який спантеличено завмер між полицями, притуливши папки до грудей.

Повернушись до Врунґільди в крамничку чоловік поділився своїм шоком, приховуючи контекст. Взяв Лолу на руки і сів за стійкою, спантеличений. 

– Я не можу збагнути, щоб мій… друг мене не згадав.

– Зустрінься з ним ще раз і напої його моїм відваром для пам’яті, – жінка сумно похитала головою, але ласкаво всміхнулася, надіваючи фартух, щоб почати змішувати масла та пахощі.