Розділ 4.1.

Віолетта, побачивши його у дверях, спалахнула гнівом і рішучістю. Дівчина різко опустила чорну чоловічу сорочку й ледь помітно махнула рукою – і Аларіон здався її волі, впавши на коліна, наче вона мала над ним владу.

– Ого, це сильно, – видавив чоловік, намагаючись опанувати себе, відчуваючи, як ошийник на його шиї змушує схилитися нижче, стоячи навколішки перед дівчиною. 

– Як негарно підглядати, – її голос прозвучав різко, але з легкою насмішкою. 

Очі Віолетти блищали зухвалістю, і вона примушувала його поволі згинатися нижче.

– Чекай! Чекай… – майже простогнав, коли його плечі почали тремтіти від зусиль не піддаватися до кінця.

Аларіон майже схилився до землі і ледве стимав сміх – смішно було з самого себе. Намагався підвести погляд на неї, хоча б на мить відчути, що він не втратив остаточно своєї гідності, але марно, ще один рух її руки, і чоловік остаточно схилився перед Віолеттою.

Загалом він досі міг бачити її голі ноги, що, хай там як, а тішило його чоловічу душу, і він тихо засміявся сам до себе. 

Колись-принц під владою помаху руки жінки стояв перед нею навколішки. 

Дивина. 

– Пусти, я би хотів поговорити, – намагався звучати впевнено. – Я встиг побачити твій шрам, вибач. Але тебе так довго не було, я подумав, що ти пішла геть від нас. 

– Я розповім, якщо ти розповіси, як вибрався з наручників і за що тебе посадили.

– Домовилися, – відповів тихо, підкріплюючи слова серйозним поглядом.

Віолетта різко видихнула, ніби звільнилася сама від невидимого тягаря, і опустила руку.

Аларіон відчув, як до нього поступово повертається контроль над тілом. Він повільно підвівся і випростався, злегка обтрушуючи плечі, ніби після невидимих пут. У грудях відлунював пульс, але цього разу не стільки від безсилля, скільки від захоплення цією несподіваною владою, яку Віолетта мала над ним.

Він лише мимоволі торкнувся шиї, до клятого нашийника.

– Я зрозумів, – м’яко всміхнувся він, слідкуючи за її рухами. – Це і є твоє друге таємниче вміння, про яке ти не хотіла розповідати. Мені подобається.

Віолетта зиркнула з насмішкою й легким докором, обмотавши ноги покривалом, що взяла з ліжка. Дівчина промайнула повз Аларіона, ніби граючи роль королеви в чужому замку.

– Звісно, подобається, – промовила з ледь вловимою іронією в голосі. – Так і знала, що ти ще той підлабузник.

У Віолетти було щось таке, що пробивалося крізь його оборону, змушуючи відчувати себе не зовсім принцом, не зовсім господарем ситуації.

«Ого, яка ж вона», – мимоволі задивився їй вслід, спохвативши самого себе…

То яка? 

Чоловіче серце раптом забилося так швидко, що на мить здалося – задихнеться.

– Наша ляля! – Лола раптом заголосила, сміючись, побачивши дівчину. – Ми питимємо цай? 

– Ти хочеш чаю, малечо? – дівчина сіла на стілець на кухні, схопивши дівчинку на руки. 

Аларіон, не кажучи ні слова, повернувся до плити, спокійно поставив чайник. А потім залив чай з мелісою гарячою водою, спостерігаючи, як листя піднімається і спускається назад, віддаючи свій смак і аромат.

– Для Лоли розбавив холодною водою. Може пити.

За кілька хвилин він поставив чайник і чашки на стіл. Віолетта подивилася на Лолу, яка захоплено обмацувала гарячий край своєї маленької чашечки.

– Поки Лола не засне, ми про особисте не говоритимемо, – мовила Віолетта, її голос був тихим і теплим.

– Я вже зрозумів.

Лола, задоволена, захихотіла, трохи хапаючи ротиком край чашечки й дивлячись на Віолетту із захопленням.

– Ляля, ти гарьна, – мовила, обіймаючи Віолетту маленькими рученятами.

– І ти гарнюня, – відповіла Віолетта, гладячи дівчинку по голівці. 

– Вперше не можу дочекатися, коли Лола засне, – похитав головою.

Віолетта зиркнула на речі біля камину:

– Навіть речі ще не висохли, нам вистачить часу для розмов. 

Коли Лола нарешті допила чай і згризла крихітний шматочок сухого печива, що лежало в мисці, її оченята почали злипатися. Маленькі пальчики обвилися навколо Віолеттиної сукні, і вона мирно заснула у неї на руках. Аларіон підійшов, нахилився, щоб обережно забрати дівчинку, намагаючись не потривожити її сон, і поніс до ліжка. 

Повернувшись до Віолетти, він сів навпроти, відчуваючи рідкісне тепло, яке повільно розливалося в ньому. Як давно він не відчував такої близькості, спокою… і відчував, що вечір у її присутності був неймовірно приємним. Вона була чудова, ця жінка з ласкавим поглядом і м’якими словами, яка вміла розуміти навіть тоді, коли він не міг говорити.

– Почни перший.

– Гаразд, – кивнув Аларіон, намагаючись відшукати потрібні слова. Він відвів погляд, наче боровся з собою. – Коли війна закінчилася, мене схопили за те, що я… втратив колір своєї магії…

– І чому ж вона темна, Лоріане?