Флешбек

Флешбек “До війни”

Коли Аларіон спустився в підвал наступного дня, щоб привести цілительок до батька, який з усіх сил хапався за життя… то чоловік виявив, що кляті найманці захистили підвал від магії – будь-якої, окрім темної. 

Він і викрадені жінки були тут безсилі.

Спешу він хотів сам відчинити камери дівчат, які сиділи по кутках в наручниках, що обмежували їхні сили, але нічого не вдалося – його магія наче погасла, і замки не піддалися. 

Альфред засміявся, стоячи за спиною принца, і вмить темною магією – одним махом руки – відчинив усі камери. Аларіон відчував, як холод пробігає по спині, коли замки камер лунко клацнули. Його серце забилося швидше, коли він побачив дівчат, які сиділи в темряві, обмежені наручниками. В їхніх очах відбивалася тривога і безнадія.

Аларіон мовчки відвів погляд від Альфреда, стискаючи кулаки. 

– Кепське відчуття, принце? – найманець засміявся. – Доведеться позбутися своєї магії, щоб щось контролювати у власному ж домі. Без темряви ти ніщо в цьому місці. Шкода, що такий потенціал пропадає… тобі не варто було ігнорувати нас весь цей рік. 

Сам став заручником ситуації.

Чоловік різко обернувся до найманця:

– Що ти хочеш?

– Покровителя, – Альфред всміхнувся. – Але ти не годишся. Ти шмаркач.

Він буквально озвучив, що владу втрачено, і Аларіон сціпив зуби.

Дівчата виходили з камер, минаючи їх – йдуть по команді іншого найманця нагору, щоб продовжити сцілювати короля. 

Аларіон не хотів більше бачити нікого, ні батька, ні чужинців довкола, він піднявся важкими кроками, сповнений відрази до всього, що відбувалося внизу. Почувався безсилим, розуміючи, що втрачає контроль над своїм домом. Щойно він ступив до своїх покоїв, як його зустрів його слуга Алек – рудоволосий, худенький хлопець із пронизливим поглядом, завжди уважний до кожного настрою принца. Поруч весело грався маленький цуцик, збиваючи лапами маленьку диванну подушку, і схоплюючи її зубами, потім перекидаючи з боку на бік.

– Як назвете цуцика, Ваша високосте? – обережно запитав Алек, схиливши голову, ніби чекав, що ім’я тваринки, хоч і незначне, може трохи розвіяти похмурість на обличчі принца.

Аларіон лише злісно скривився:

– Ніяк, – холодно кинув він. – Просто пес.

Принц повільно опустився поруч із чорною собакою, яка гралася так щиро й безтурботно, що це контрастувало з важким каменем у грудях. Аларіон простягнув руку й почав м’яко гладити цуцика, що віддано притулився до його долоні, не розуміючи людських турбот, лише приймаючи тепло.

Алек мовчки спостерігав, а потім несміливо порушив мовчанку:

– Ваша високосте, я правильно розумію, що незабаром Ваш дім атакують? І Артур… він не виживе? Ми… Ми всі загинемо? Вони – найманці – не будуть захищати цей дім?.. Втечуть.

Аларіон поглянув на нього – в очах пекло роздратування і втома, але десь на дні цього погляду промайнуло щось інше, важче за гнів. Він на хвильку зупинився, збираючи слова, які могли би пояснити невидиму бурю, що бушувала в його серці.

– Поразка – не завжди кінець. 

Алек мовчки кивнув, для нього це звучало, як шанс, що він сам зможе врятуватися, навіть якщо чинна влада паде.

Згодом вечір огорнув коридори замку холодною тишею, коли Аларіон, обережно тримаючи «просто пса» на руках, вийшов зі своїх покоїв. Він прислухався, як десь унизу, у напрямку підвалу, лунали кроки. Знову… дівчат вели до тих самих камер, знову замикали у вогкій темряві.

Чоловік неквапливо сходив на кухню, узяв із полиць хліб, трохи сиру й сушені фрукти, все це поклав до торбин і, з тягарем у серці, попрямував у підвал. Цуцик мирно спав у капюшоні його мантії, зігрітий теплом і відчуваючи себе в безпеці.

У підвалі його зустрів мовчазний погляд одного з найманців, що стояв осторонь. Після короткого кивка той, не сказавши ні слова, дав принцу пройти, знаючи, що його магія тут не працює.

Аларіон підійшов до першої камери, крізь металеві ґрати просунув торбину з їжею, дівчина кивнула мовчки, з вдячністю, і взяла їжу. Далі була друга камера, де теж чекали на це мовчазне підношення, і він, не вагаючись, передав їжу жінці з пригніченим виснаженим поглядом.

Коли підійшов до третьої камери, то побачив лише пустоту й тінь – молода дівчина сиділа в кутку, обійнявши себе руками, ніби хотіла сховатися. Вона навіть не рухалася, ніби не помітила його присутності, чи, можливо, просто не вірила в добрі наміри.

Оглянувшись, Аларіон помітив, що найманець вийшов, залишивши їх самих у напівтемряві.

– Панно, підійдіть, – тихо звернувся, із надривом у голосі, що ледь вловимо розчинявся в холодному повітрі підвалу. – Я просто приніс поїсти. Ніякої шкоди.

Тиша висіла між ними, як важка завіса.

Цуцик легенько заскавучаві, і Аларіон обережно витягнув його з капюшона, притискаючи до себе, наче захищаючи.

– Тихенько, – прошепотів чоловік, немов прохаючи щеня заспокоїтися і не буде привертати зайвої уваги.

І раптом тихий чіткий голос долинув з того самого кутка, де тільки-но ховалася дівчина: