Розділ 3.1.

Лола знову заплакала, її маленьке тільце тремтіло від нападу жару. Аларіон сидів на краю ліжка, тримаючись за голову, сповнений безпорадності. Щойно ложка задзвеніла об стільницю, він не витримав.

– Гаразд, здаюсь. Твоя правда… мені потрібна допомога. І мені потрібно, щоб ти допомогла Лолі.

Не встиг договорити, як за спиною почув м'який, але різкий звук.

– Ох! – дівчина вже стояла в його домі, осяяна червоною магією. – Чому ти не захистив дім від гостей, які можуть явитися крізь «Розрив»?

Аларіон ледь стримався від роздратування:

– А схоже, що я можу використовувати магію на всю свою силу? 

– Ні, але міг щось придумати…  – вона складала руки на грудях, стримуючи обурення. – Не буду сваритися при дитині, але ти… – сціпила зуби, поглядаючи на нього з докором.

– Ага, – його відповідь була ледь чутною, але погляд залишався непохитним. – Так, я саме той, ким би ти хотіла мене назвати. А будь ти на моєму місці… ти би змогла зробити зі своєю дитиною те, що вимагала від мене? 

Аларіон відчував, як її гнів переплітається із занепокоєнням, але не знав, як це зупинити.

– …ти просто безвідповідальний. Не можна так поводитися з дитиною, ба більше, не можна сидіти поруч з нею і панікувати, доки їй кепсько… Всміхнися і розрадь її.

– Я знаю, – зітхнув, відчуваючи важкість на серці. 

Вона підійшла до чоловіка, незважаючи на злість, і сіла поруч, взявши дитинку за рученята:

– Привіт, крихітко, не плач, я тут, – її енергія знову окутала Лолу, зігріваючи та заспокоюючи, і за кілька хвилин від її магії дівчинка заснула.

Аларіон видихнув.

– Твоя правда, – прошепотіла Віолетта, – я не мала права вимагати залишити її. Я розумію і розуміла це… 

– Дякую. Але це мене досі злить.

– А мене злить, що ти посмів мене вдарити.

Аларіон зітхнув, але погляд не опустив:

– А ти начепила на мене цей клятий ошейник, – огризнувся.

– Так подякуй, саме завдяки ньому я тут. Завдяки ньому ти матимеш змогу нормально подбати про дитину та пройти крізь бар’єри.

– Я не просив тебе цього робити.

– Потрібно було чекати на твій дозвіл? Чи ти і далі збирався ризикувати життям дитини, ховаючись бозна-де і навіть боячись зайти в госпіталь? Це не тобі – це дитині, тому подякуй. Лола потребує не героя, а батька. 

Аларіон зітхнув і, відкинувшись назад, втомлено подивився на Віолетту.

– Не боїшся давати такі дарунки злочинцям?

– Мене більше лякає недоглянуте невинне дитя в руках злочинця. Але ти її не віддаси, тому поки так…

«Поки так», – повторив подумки, вигнувши брову і примружившись на дівчину навпроти.

– Тоді… Поки дякую.

– Та будь ласка, – Віолетта потисла плечима – її погляд залишався холодним і спокійним.

– І що далі? Отак кликати тебе щоразу, коли дитині кепсько? – в голосі було більше відчаю, ніж хотілося показувати.

– Так, будь ласка, – відрубала Віолетта. – Бо ти не зможеш допомогти їй сам.

– Навіщо це все тобі? Таких дітей безліч, гадаю, – запитав, не розуміючи.

– Мені шкода дитину. Вона нагадує мені мою сестру в дитинстві – зачепила мене. 

– Маєш сестру?

– Мала колись.

Аларіон перевів погляд на стіну, байдуже дивлячись в одну точку. 

І все-таки, якщо ж вона тут…

– Я хочу випити. Складеш компанію?

Вона здивовано примружилася:

– Що випити?

– У мене є коньяк. Будеш? Маєш втомлений вигляд, може, тобі також не завадить розвантажити голову.

– Хочеш тхнути алкоголем біля дитини? – запитала з осудом, насупивши брови.

– Я вже знаю, що вона спатиме до ранку після твоєї магії. Тому… так, я хочу випити, – вперто відповів.

– Гидота, – мовила Віолетта, знову схрещуючи руки на грудях і дивлячись на нього зверху вниз.

– То лишайся і приглянь не тільки за дитиною, а й за мною. Щоб не напився до чортиків.

– Ти нестерпний.

– Я знаю, – погодився, підвівшись і попрямувавши на кухню.

Дістав пляшку та два келихи з полиці. Наповнюючи їх, відчув, як хоч трохи відпускає напруження останніх днів. Віолетта прийняла келих.

– За що п'ємо? – запитала сухо.

Аларіон задумався на мить, гірка усмішка промайнула на його обличчі, коли він сів за стіл, і дівчина сіла навпроти.

– За те, щоб я нарешті навчився приймати допомогу. 

Вона просто кивнула, торкаючись келихом його келиха.

Аларіон з лукавою посмішкою глянув на Віолетту: