Розділ 2.1.

Минуло кілька днів, і Аларіон відчував, як стіни госпіталю поступово стають частиною його повсякденності. Віолетта навідувала Лолу регулярно, але між нею та чоловіком не було жодних розмов. Дівчина лише доглядала за дівчинкою, огортала її цілющими чарами – яскравими, червоними…

«Як вечірнє сонце», – подумав, бачачи в кімнаті відблиск бордового з золотом.

Аларіон щоразу сумно спостерігав за магією Віолетти, її червоним світлом, яке іноді відблискувало. Ця краса, що наповнювала палату, здавалася йому незбагненною, чужою. Колись він був романтиком – колись в дитинстві мріяв, що одного разу зустріне дівчину з таким самим кольором магії, як і у нього.

Чоловік пам’ятав, як не міг зосередитися на уроках, думаючи тільки про те, де ж світом блукає його суджена. 

Але… Коли він втратив свою істинну магію, то більше й не думав про такі речі. 

Та й навіщо? Адже навколо було безліч осіб з таким же кольором – чорним. Було з чого обирати… 

– Прокляття… – видихнув, притуливши долоню до чола. 

– Що? – дівчина перепитала, не розчула і подумала, що чоловік хотів щось сказати їй.

– Нічого-нічого… 

Лише зараз на мить йому стало цікаво, хто міг бути обранцем цілительки. Але як могла Віолетта мати час на когось, окрім пацієнтів, у розпал війни та після? Її життя, здавалося, було заповнене турботою про інших, і її магія, як промінь сонця, світила лише для тих, хто потребував допомоги.

Поглянув на її руки – немає каблучки. Немає пам’ятних кулонів на шиї. Нічого схожого на дарунок коханого.

– Лола… Все гаразд, – промовила Віолетта. – Лола сьогодні значно бадьоріша. Вона вже майже відновилася.

– Дякую, – кивнув.

– Важливо, щоб Ви також дбали про себе. Маєте кепський вигляд. Хвилюєтеся, що буде, коли вона виздоровіє? 

– Так.

Віолетта повільно повернулася, завершивши справи, і пішла з палати, більше нічого не відповівши. Аларіон залишився сам, спостерігаючи, як Лола мирно спить, обійнявши м’якого єдинорога, якого знайшла в шафі серед іграшок.

За трохи медсестра підійшла, щоб залишитися з нею і дати чоловіку трохи простору та час повечеряти.

Але їсти не хотілося, і Аларіон, не думаючи, куди йде, вийшов блукати коридорами. Його думки мчалися, як заблукалі птахи, коли він безцільно гуляв, натикаюсь на тупики, поки не вийшов на свіже повітря. Тут, у невеликому садку, збирали фрукти для пацієнтів… 

Осіння трава була густою, м’якою, неначе з вати, а стежка, усипана крихітними камінчиками, вела до тихого куточка, де стояла стара лава, поросла мохом.

На лаві сиділа Віолетта. Її світлий одяг цілительки здавався пом’ятим, хоча чоловік не звернув на це уваги в палаті. Втомлена після безкінечних годин роботи, вона спала сидячи, схиливши голову на спинку лави, і її волосся трішки розхрісталося з косички.

Віолетта поворухнулася, розплющивши очі. Її погляд відразу зупинився на ньому, на Аларіоні, який стояв неподалік, майже злившись із тінню дерев. Вона не змогла приховати миттєвого здивування, – чи навіть страху, – але швидко спробувала опанувати себе, зберігаючи спокійний вигляд.

Аларіон підійшов ближче.

– Боїтеся мене, панно? – запитав.

– Це очевидно.

Зараз, без дитини поруч, їхня розмова могла бути відвертішою і правдивішою.

Він бачив, що її погляд зупинився на його руках. 

– Лоріане, у Вас свіжі рубці на руках… Я вчора вперше помітила. Наче від наручників?.. 

– Так, – відповів коротко. – Це теж очевидно, чи не так?

– Сідай поруч, – запропонувала, вказуючи на місце біля себе. 

Він послухався, опустившись на лаву, і раптом відчув, як Віолетта обережно притулила свої руки до його. Затримав дихання, бо серце підскочило.

Багряне сяйво, яке виходило з її рук, огорнуло його долоні, піднімаючись вище. 

Її руки – делікатні і м’які, навіть цього дотику вистачило, щоб тягар на серці на мить став легшим.

– То можна без офіційності? – перепитав, дивлячись їй у вічі, його голос звучав тихо і ніжно. – Дякую тобі, Віолетто.

– Та будь ласка, – всміхнулася, але досі тривожна. – Я не можу дивитися на чужі рани. За один раз, звісно, я не зможу допомогти. Але... 

Якоїсь миті її магія наче розчинилася, але він і далі відчував тепло її дотиків і як рубці стягуються, тому просто стис руки дівчини.

– Лоріан... красиве ім'я. Розкажи про себе. Я не прошу розповідати всю трагедію, просто хоч щось.

– Спершу ти, – заперечив.

– Я... я можу розповісти тобі, як одного разу в мого колеги на операційному столі помер пацієнт. Цілитель помилився, і… Тієї миті його магія стала чорною, як у тебе. Тому я не поспішаю засуджувати тебе, якщо чесно. Я не знаю, що точно сталося, і повірити не можу просто словам... Але я можу повірити, що нещасні випадки бувають. І припустити, що з тобою теж сталося щось несправедливе.