Флешбек

Флешбек: “До війни”

– Я візьму цього цуцика! – Аларіон стояв у маленькій крамниці за містом, його сірі очі сяяли від радості, коли він дивився на щеня чорного лабрадора, яке з цікавістю тицяло носа в долоні чоловіка.

Дами, що зібралися навколо принца, ахнули в захваті, захоплюючись його вибором.

– Який милий! – одна з них з піднесеним голосом вказала на щеня.

– Це буде чудовий друг, – додала інша, мило всміхаючись.

Після смерті останнього чотирилапого друга минуло більше п'яти років, і нарешті в свої тридцять він вирішив зробити собі подарунок на день народження. 

Обережно чоловік передав цуцика слузі Алеку, який стояв поруч, готовий допомогти. Аларіон не міг стримати усмішку. Останнім часом атмосфера в маєтку була просто нестерпною – батько навів повний дім найманців з темною магією, домовившись, що ті захистять їх від заколоту чи під час можливого повалення влади. Тому маленький новий друг став би чудовою розрадою та відволік би він мерзенних людей поруч.

Але радість раптом перервалася. Хтось схопив чоловіка за руку, і холодна темна магія пройшла крізь тіло.

Це був охоронець маєтку, один з тих самих ненависних найманців. Його обличчя було блідим, а дихання важким.

– Ваш батько! Артур помирає! – вигукнув, голос наповнений панікою. – На маєток напали!

Щастя, яке ще мить тому наповнювало серце Аларіона, зникло, і його місце зайняв жах. 

Аларіон не міг дозволити собі розгубитися. Він швидко рванув до виходу і за мить розчинився в повітрі, явившись на ґанку власного дому. 

Все відбувалося так швидко, що чоловік не встиг навіть осягнути повністю жахливість ситуації. Він біг, розкидаючи заклинання перед собою, наче блискавки, відкидаючи всі перешкоди на своєму шляху. Люди, що траплялися перед ним, буквально розліталися в сторони. 

Охоронець, який приніс йому цю жахливу звістку, явився слідом і гукнув, захекано наздоганяючи:

– Артур у своїх покоях!

Серце билося з шаленою силою, а кров палала в жилах від страху і гніву. Він влетів в покої, його очі вмить натрапили на фігуру батька, що лежав, стікаючи кров'ю, на підлозі.

Аларіон кинувся до нього, схопив за руку худорлявого сивого батька. 

Той, ледве підвівши голову, промовив, голосом слабким і схвильованим:

– Хоч ти виживи, – прошепотів. – Інакше вони захоплять країну...

Ці слова немов ударили його по обличчю. «Вони» – це були ті, хто не терпіли влади над країною в руках одного мага. Вони хотіли розділити владу між багатьма, прописати нові закони, але єдине, що могли зробити – це напасти на чинного владику, на маєток, на спадкоємця.

Аларіон не міг отямитися.

– На біса! – закричав, відчуваючи, як гнів і страх змішуються в грудях. – Твої кляті найманці не справилися! – і звернувся до чоловіків в чорному, які стояли осторонь. – Як ви це допустили?!

Їхня магія – чорна, і вони вважалися прихильниками короля та поточної влади.

– Вас тут так багато! Як це сталося?!

Смерть Артура означатиме початок війни. Клятий батько за рік зумів перетягнути на свою сторону для захисту більшість темних магів, і часом Аларіону здавалося, що чи не половина з них тут – у цьому домі. 

– Війна почалася, спадкоємцю, – один з найманців склав руки на грудях – Альфред. – Віддавайте накази, і ми помстимося. 

– Заткніться, він ще не помер, – чоловік фиркнув, оглядаючи рани батька. – Війни не буде.

Довкола – сміх.

– Ох, ні, принце, війна почалася, годі надіятися на краще.

– Хто напав на батька? 

– З’явився і зник – прорвався крізь захисний бар’єр, – Альфред потис плечима.

– Чого ви стоїте? Знайдіть цілителя! – Аларіон вигукнув. 

– Ох, ні, принце, війна почалася. Годі надіятися на краще.

– Чого ви стоїте? Знайдіть цілителя! – закричав Аларіон, почуваючись, як потерпілий у бою.

Раптом кілька найманців зникли в повітрі, розчинившись у темному тумані. За мить вони повернулися, кожен тримав за руки дівчину – четверо дівчат – молодих цілительок, яких вони викрали з госпіталів. Аларіон відчував, як контроль над ситуацією починає вислизати у нього з рук. Та чи контролював він щось взагалі?..

– Приберіть свої руки! – їдко закричав, відчуваючи, як найманці відтягують його від батька. 

Альфред наказав дівчатам врятувати короля, і цілительки, розгублені та трепетні, підійшли до раненого Артура. Тремтячими руками вони почали обережно оглядати рани.

Аларіон спостерігав за всім цим, відчуваючи, як гнітючий страх пронизує тіло. Він не міг довіряти жодному з них, але й не міг нічого вдіяти. Адже якщо це вони напали на Артура, то можуть нашкодити і йому. Ба більше – він був один, а їх десятки в цьому домі.

Кілька годин дівчата намагалися привести короля до тями. Їхня магія, різних кольорів, зливалася воєдино в темний оксамитовий брудний колір, що окутав тіло і стікав, наче вода, підлогою. Аларіон спостерігав, як його батько, поранений, лежав, важко дихаючи та втрачаючи свідомість.