1.4.

Що буде з нею потім? Як вона житиме без нього, не знаючи, чому він її залишив, чи пам’ятатиме його?

Як він житиме далі, не знаючи її долю і чи знайшлася її мама?..

Але доля Лоли буде краща без нього – він нічого не зможе їй дати. 

Аларіон відчув гіркий присмак безсилля. Він був втікачем. Його можливості обмежені. І він, чорт забирай, не годен увійти у ворота госпіталю, щоб допомогти Лолі. Відчай змішувався з провиною, тяжкий, наче камінь на грудях.

Один крок – і його зловлять. Але не зробити нічого – було рівноцінно зраді. І залишити її сам тут…  Він ніколи не пробачить собі, якщо не знатиме, що сталося з нею далі.

– Лоллі... – тихо прошепотів, нахилившись до дівчинки.

Вона ледь відчула рух, тільки притулилась ближче до його грудей, схопившись за сорочку крихітними пальчиками. Її обличчя було мирним, спокійним, як у тих, кого ніщо в цьому світі ще не зачепило по-справжньому.

Він провів рукою по її голівці, відчуваючи теплу майже невинну на дотик м'якість волосся. Ніколи не був сильним у прив'язаності до інших, та зараз усе було інакше.

– Якби я не був таким егоїстом… якби я міг залишити тебе тут, щоб тобі допомогли, – прошепотів, опустивши погляд, – ти жила б краще. Тебе б забрали. Нагодували. Захистили. Ти була б у безпеці.

Лола мимоволі здригнулася на руках, і його голос трохи потеплішав.

– Але, Лоллі… Я не можу залишити тебе ось так, просто під воротами. Не можу, – його пальці стиснулись, але чоловік швидко себе заспокоїв, аби не розбудити її. – Якби я лиш знав, що з тобою сталося… Якби переконався, що ти в надійних руках… Я не зможу пробачити собі це – ось так залишити і піти. Я втрачу залишки себе, якщо втрачу тебе… 

Чоловік підвів голову, дивлячись на темне небо над собою, повне мовчазних зірок. Світло вогнів госпіталю мерехтіло за воротами, обіцяючи порятунок, який так близько, але водночас недосяжний. 

Він обіцяв собі, що щойно оклигає, то почне пошуки її маму… Але його життя більше ніколи не стане нормальним. І хтозна, чи жива її матір взагалі…

– Ми впораємося, – шепотів, хоч, можливо, більше говорив це собі, ніж їй. – Я знайду інший шлях, Лоллі. Я обіцяю.

Аларіон стояв так до самого ранку, притискаючи Лолу до себе, мов єдине, що ще тримало його на ногах. Вона спала, розслаблена в його обіймах, тихенько сопучи на плечі, а він намагався не зрушити з місця, боячись знову її розбудити. Його тіло поступово дерев'яніло від напруги і холоду, але чоловік не зважав на це. Спантеличений і розгублений.

Ніч тягнулася нескінченно. Зірки зникли за завісою хмар, залишивши темряву, яка здавалася ще густішою і важчою. Тремтіння його тіла посилювалося, але він стискав зуби, опустивши голову і дивлячись вниз на крихітне личко дитини. 

Що далі?..

Аларіон, завжди впевнений, рішучий, сильний тепер стояв розгублений, як тінь того, ким колись був. Відчуття власної нікчемності стискало серце важким каменем. Його життя перетворилося на безкінечну втечу, і тепер він навіть не міг захистити цю дитину, знайти їй безпечне місце. Він більше не був тим, ким себе вважав. Сильним, непохитним. 

Він був… ніхто.

Час плинув, але кожна хвилина здавалась вічністю. І хоч він робив усе, щоб зігріти Лолу, прихистити її від холодного ранкового повітря, його власна душа залишалася незахищеною. Розбитий. Тепер більше не воїн, не маг. 

Просто втікач.

І так він стояв до світанку.

Дочекався. Коли перші промені сонця торкнулися горизонту, ворота госпіталю нарешті ожили. З них вийшла молода білява дівчина – здається, медсестра, молода білявка, закутана у блакитний плащ. Вона одразу помітила його: стомленого, з пом’ятим виглядом чоловіка, що стояв під парканом, притискаючи до грудей малесеньку дитину.

Її погляд зустрів його, і вона зупинилась, шокована.

– Боже мій, – пробурмотіла, підходячи ближче. – Ваша дитина! Що сталося?

– Я не знаю, – голос ледь долинав крізь втому і розпач. – У неї жар… через це все в кімнаті дзвенить. Я… я не зміг їй допомогти.

Його слова лунали, як зізнання в поразці.

– Ходімо, я Вам допоможу, хутчіш, – дівчина уважно подивилася на нього – в її очах було тільки співчуття, без тіні підозри. – Чому Ви тут стоїте? Проходьте!

Здається, вона була надто молодою і наївною, щоб відразу зрозуміти, ким насправді був цей чоловік і чому не заходив. Не здогадалася перевірити, чи не володіє він чорною магією, чи не є злочинцем, чи не варто покликати когось на допомогу. Замість цього вона просто взяла чоловіка за руку, впевнено ведучи до воріт.

Аларіон, напружений і спантеличений, пішов за нею. Його увага знову була прикута до дитини, яка міцно спала в обіймах. Її чоло було надто гарячим, а дихання – нерівним. Він відчував, що щось пішло не так, що вона спить надто міцно…

Вони підійшли до захисного бар’єра, невидимого, але потужного. Дівчина, і далі тримаючи Аларіона за руку, сміливо переступила через межу, і на мить бар’єр зник і для Аларіона. Магічний захист не чинив спротиву – він просто дозволив їм обом пройти.