1.3.

Аларіон біг крізь холодну ніч, притискаючи маленьку Лолу до грудей. Її тіло палало від гарячки, а він не знав, як допомогти. Плач дитини, її гаряче чоло та хаос навколо не залишали сумнівів – магія в ній прокидалася, неконтрольована. І він не міг віднести її до людських лікарів, якщо ж кожна річ у кімнаті дзвеніла й тряслася через її гарячку.

Підбігши до будинку Врунґільди, він постукав, майже збивши двері з петель.

– Врунґільдо! – голос тремтів. 

Двері відчинилися, й жінка з'явилася на порозі, насторожена:

– Що сталося? – її очі вже ковзнули до дитяти на руках чоловіка.

– Лола… Вона… – голос його розбився на шматки. – Її лихоманить.

Врунґільда мовчки зробила крок назад, запрошуючи Аларіона увійти. Її погляд швидко оцінив ситуацію, помічаючи, як дзвенять речі навколо них – склянки, полиці…

– Поклади її тут, – сказала жінка, вказуючи на ліжко біля вікна. – Я спробую допомогти.

Вона швидко взяла з полиці кілька пляшечок і трав, змішуючи їх у мисці. Легкий аромат відвару заповнив кімнату. Врунґільда обережно напоїла Лолу, переконуючись, що дитина прийняла ліки. Її маленькі кучері виблискували в світлі лампи, а чоловік сидів поруч, гладив її волосся і тримав за ручку. За кілька хвилин плач стих, і дитина заплющила очі.

– Дякую, – прошепотів. – Я навіть не знаю, що б я зробив без Вас.

Кілька годин потому ситуація повторилася. Тіло Лоли знову почало палати, а навколишній простір здригнувся.

Жінка похитала головою:

– Я не можу допомогти більше, – поглянула в очі Аларіона. – І людські лікарі теж не зможуть. Тобі потрібні цілителі, які розуміються на таких речах. Але я не знаю таких тут.

– Гаразд, дякую… Дякую за все… – кивав. – І за Ваше мовчання.

– Якби не дитя на твоїх руках, Лоріане, то я би повідомила про тебе… Тому допоможи їй, – схилила голову. – Не знаю, хто ти є насправді, Лоріане, і знати не хочу. Я розумію, що ти опинився тут, серед людей, не просто так. Будь мудрим… Можливо, ця дитина… Це твоя можливість спокутувати гріхи… Врятуй дівчинку – вона не переживе ці всі приступи сама.

– Я розумію, – видихнув втомлено. – Так, дякую. Я піду.

Його серце стискалося від відчаю. Жінка дала йому ліки, ті мали допомогти дитині, але на короткий час.

Він ішов крізь осінню вогкість, розгублений, не знаючи, куди прямувати і що робити далі. Усе його тіло тремтіло від тривоги. Плач маленької Лоли не вщухав, а кожен її всхлип змушував серце стискатися.

Коли вони повернулися до квартири, Аларіон знову дав дитині відвар, сподіваючись, що хоч це полегшить її страждання і вона ше трохи поспить. Маленька Лола, заплакана й виснажена, повільно злізла з його рук і почала збирати розкидані по підлозі кубики, які розлетілися кімнатою через її всплеск. 

Він підійшов до неї, підтримуючи її за маленькі ручки, і ніжно прошепотів:

– Все добре, малеча… Я поруч.

Дівчинка, втомлена і змучена, сіла на підлозі, махаючи кубиком в руці, і Аларіон спробував її погодувати. 

Вона взяла ложку і, подивившись на нього своїми великими очима, тихо сказала:

– Я зь’їм, туту… – її голос, такий простий і довірливий, змусив його відчути болючий укол сумління.

Він не був готовий до цього. Його життя було пов’язане з іншими битвами, іншими рішеннями. А тепер він тут, у чужому світі, де все було проти нього, і навіть людські лікарі не могли допомогти цій дитині.

Усі ці думки нависали над ним, як важка хмара. 

Вона називала його «туту» так часто, бо він часто запитував, де її тато та мама…

Притулив долоню до її лоба – досі гарячий.

Але Аларіон не хотів повертатися в минуле – де його переслідували і де його обов'язково знайдуть. Але й тут не міг дозволити цій дитині хворіти.

На третій день її хвороби Аларіон сидів за столом, тримаючи Лолу на колінах і тремтячою рукою стискаючи ложку. Дівчинка вертілася, і пюре розліталося по всьому столу. Від її гарячки все навколо дзвеніло.

– Ну, давай, Лоллі, – майже благав. – Маленьким дівчаткам потрібні овочі.

– Ні!

– Будь ласка, ти так мало їси… – він заскрипів зубами, намагаючись не закричати – виснажений і знервований відчуттям, що потрапив в пастку. – Будь ласка, Лоллі, поїж!

Лола вислизнула з його рук, вперто побігла до ліжка:

– Ні!

Можливо, все, що накопичувалося в душі протягом цих кількох місяців… Всі його гріхи, що терзали душу, запах камери в'язниці, де його тримали… публічно відрізане волосся в залі суду, яке раніше було зібране в довгий хвіст – по самісінькі лікті… крики людей… і сльози людей під залою суду, як бажали йому смерті… наручники, які стримували його магію до болі в кістках…

І голоси судді та присяжних, свідків: «Аларіон Ґіл! Його магія почорніла – це прямий доказ його гріхів!»

«Винен!»

«Вбивця».