1.2.

Плівся вулицями людського світу, сповнений відчуття чужості та пригніченості. 

Чоловіки в костюмах, вивірених до найменшої деталі, метушилися навколо, ніби шестірні в невпинному годинниковому механізмі цього міста. Жінки у вишуканих капелюшках та мереживних сукнях гомоніли, мов пташки вранці.

Усі озиралися на біляву дитину в руках втомленого брюнета. 

Магія тепер табу. Чоловік не міг використовувати магію, аби не видати свою присутність білим гантерам – мисливцям на ось такі залишки темного світу, як Аларіон. Будь-який неправильний рух або занадто сильний сплеск сили могли видати чоловіка, а це означало б, що переслідувачі швидко його знайдуть.

Дитина на руках сиділа тихо, її блакитні оченята, ледь розплющені від втоми, повільно ковзали по обличчях незнайомців, що проминали їх. Її маленькі ручки затиснулися на сорочці чоловіка, наче дитя відчувало, що нині той був єдиним захистом від цього холодного й незнайомого світу. Її волоссячко злегка пахло лавандою – це запах шампуню, який Аларіон знайшов в тому домі. Чоловік хотів там знайти одяг для себе, але єдина скриня та висока шафа були наповнені тільки жіночими вбранями. Жодних документів, які допомогли б йому збагнути, як знайти матір дитини, в домі не було. Також йому довелося завітати до чужих кинутих будинків, аби відшукатищось з чоловічого одягу для себе. Саме тому нині він не надто вибивався з натовпу. Хіба що – неохайною стрижкою, яку не зміг виправити самотужки без магії. 

Високі будинки, що нависали над вулицями, здавалися залізними вежами, крізь які неможливо пробитися. Чоловік не знав, куди йти далі, не мав плану, не мав сил, поки його рани кровоточили під сорочкою, іі був радий, що вибрався з того нещасного міста. 

Ніхто не знав його тут, ніхто не впізнавав обличчя колись сильного мага, який втратив усе. Але, що важливіше, ніхто не знав, яке минуле він хотів би приховати і забути. 

Мусив знайти прихисток – десь, де можна було б сховатися від натовпу, де дитина могла б спокійно відпочити.

Аларіон підвів голову, дивлячись на високий готель на окраїні міста, що нависав над вулицею, з його освітленими вікнами й золотистими обдертими літерами на вивісці. 

– Ходімо, малечо, – погладив дитину по голівці.

Увійшов до готелю досить пізно – в чорному вбрані, брудному пальті, з дитям на руках, і його постать мовчазною тінню ковзнула крізь сутінки холу. Він відчував, як тремтіли руки під вагою дитини. Колись принц тепер стояв на дешевому стоптаному килимі, залежний від рішення зовсім молодої дівчини за стійкою.

Він поглянув на неї, на її занадто молоде обличчя з обережною недовірою в очах, на бейджику – «Марґо». Дівчина дивилася на нього й на дитину, і її пальці нервово торкалися до краю столу.

У цьому світі, в якому майже не залишилося місця для благородства, щось таке просте, як життя дитини, ще могло зворушити серце людини.

– Прошу Вас, у мене немає грошей… моя донечка застудиться на вулиці… Уже не літо, – його голос був тихим, майже шепотом. 

Зазвичай слова Аларіона несли владу і силу, але тепер чоловік звучав жалібно. 

Він бачив, як дівчина поглянула на дитину: вона сумнівалася, чи це безпечно, і не розуміла, що відбувається. 

Її страх був майже відчутним, і він зрозумів, що вона вже знала, розуміла, що щось не так.

– Я допоможу Вам... – вона неочікуванно вимовила це, але її голос тремтів, і чоловік бачив, як її пальці нервово ковзнули до телефону. 

Вона більше не дивилася йому в очі, боячись зустріти в них щось таке, від чого не втечеш.

– Але якщо Ви... – на мить замовкла. – Якщо щось буде не так, то я викличу поліцію.

Як легко вона могла загрожувати йому, не розуміючи, що поліція ніщо в порівнянні з його найбільшими страхами. Але цієї миті все, що він міг зробити, – це пригорнути дитину ближче до себе.

Марґо провела чоловіка до пральні, в кутку була кушетка. 

– Маєте три дні, – кивнула. 

Подякував. 

І за три дні, які минули досить швидко, Аларіон стояв на порозі маленького крамнички, тримаючи дитину на руках, коли важкий запах сушених трав ударив йому в ніс. Це місце було непримітним ззовні, захованим серед інших крамниць, але чоловіка привернуло щось невловиме, знайоме. Магія – тонка, майже непомітна, пронизувала повітря. Він зупинився, вдивляючись у полички, вкриті баночками та зв'язками трав.

Всередині за прилавком стояла жінка – Врунґільда Лорес, це було написано на вітрині. Жінка на перший погляд могла здаватися простою крамаркою, але щось у її рухах, у сивих пасмах її волосся й уважному погляді, що легко ковзав по полицях, видавало в ній більше, ніж просто продавчиню. Вона торкалася трав так, наче знала їхню душу, кожну властивість і секрет.

Аларіон відчув, як дитина ворухнулася на його руках, і зважився. Він обережно ступив уперед, тихо привітавшись: 

– Пані, – голос був стриманим, але ввічливим. – Можливо, вам потрібен працівник? Я шукаю роботу.

Врунґільда підвела очі, вдивляючись у його обличчя, і на мить завмерла. Її погляд ковзнув до дитини, а потім повернувся до нього. 

Вона мовчала кілька секунд, ніби зважувала щось у своїй свідомості, і коли нарешті заговорила, її голос був тихим, але виразним: