Епілог

Зала тремтіла від останніх акордів. Світло прожекторів переливалося золотом і сріблом, падало на обличчя слухачів, а десь угорі пахло теплим димом. Остання пісня стихла, і хвиля оплесків накрила все навколо.

Селестіна стояла посеред сцени, серце шалено калатало. Вона злегка опустила погляд униз – туди, під сцену, і знайшла його. Рейн. Його темний погляд піднімався до неї, і в ньому було стільки спокою й сили, стільки безмовної підтримки, що в ту мить вона відчула себе найщасливішою жінкою у світі.

Він стояв в темному костюмі, усміхаючись, його волосся злегка скуйовджене, як завжди після довгого дня, а його руки були стиснуті в кулаки від емоцій. Селестіна відчула, як її тіло тремтить від відчуття його присутності – це був не просто чоловік, це був той, хто розділив з нею горе і щастя, хто тримав її, коли світ руйнувався, і хто тепер стояв поруч, коли вона сяяла. 

І зараз вона була сповнена вдячності за те, що він не відпустив її.

Селестіна змахнула рукою, відправляючи йому повітряний поцілунок – легкий, як метелик, що злітає з квітки, і він зловив його, притиснувши до серця, його усмішка стала ширшою, очі засяяли. Натовп зааплодував ще гучніше, але для неї існував лише він. І вона відчувала його кохання.

Якщо кохати його було б вибором чи ріщенням… вона б ніколи не відмовилася.

Вона зробила крок уперед, підняла мікрофон і, не слухаючи здивованого гулу публіки, промовила:

– Сьогодні для мене особливий день. Це мій перший концерт, коли я справді вільна. Вільна від контрактів, від страху, від чужих рішень. Це перший концерт, коли я можу стояти перед вами такою, яка я є.

Оплески знову загриміли, але вона підняла руку, просячи тиші.

– Після того, як моя студія впала – після зради, махінацій і болю, який вони мені заподіяли… я думала, що ніколи не повернуся на сцену. 

Рейн напружився, але це нічого… Зараз вона могла говорити усе, що відчувала. 

Валентин, той, хто був за всім цим, отримав підозру в махінаціях і тепер під слідством. Він заслуговував на це – за все, що вкрав у мене і як вчинив з тими, хто його любив чи міг би любити. 

– Але я стою тут, бо знайшла силу не в контрактах, не в лейблах, що б’ються за мене, а в коханні, – простягала руку до Рейна. – Це той чоловік, який одного дня врятував мене, коли я була на межі. Це той, хто бачив мене в найгірших моїх станах і все одно тримав мене за руку. Хто ніс мій біль, бо мій біль – це й його власний. Він сміявся зі мною, коли я боялася, і плакав зі мною…

Селестіна обвела поглядом зал – десятки тисяч очей дивилися на неї, тисячі сердець билися разом із її.

Вона ковтнула повітря, у горлі палало.

– Моє світло – це він. Рейне, піднімися сюди, будь ласка.

Зал вибухнув криком, люди піднімалися з місць, махали руками, закликали його. Рейн спершу похитав головою, відвертаючи погляд, але коли вона знову послала йому поцілунок і ледь помітно прошепотіла: «Будь ласка», він піддався.

Він піднявся на сцену. 

Вона обхопила його руку, міцно, впевнено, і повернулася до мікрофона:

– І зараз, перед вами, я хочу сказати: я кохаю його. Я кохаю цього чоловіка більше, ніж слова можуть вмістити, більше, ніж ця музика може висловити. Я кохаю його так, як кохають тільки раз у житті. Я кохаю його, попри заборони, які на мене навішували… 

Вона всміхнулася крізь сльози, нахилилася й прошепотіла вже тільки йому:

– Дякую, що ти є. Ти – моя споріднена душа, мій маяк, мій голос, коли я мовчала. Я кохаю тебе…

І, не стримуючись, поцілувала його на очах у тисяч.

Здавалося, світ завмер. Оплески, крики, світло – усе стало лише фоном для них двох.

Бо більше не існувало ні контрактів, ні отрут, ні зрад. Була тільки вона і він. Дві споріднені душі, які нарешті дозволили собі щастя.

Селестіна завжди мріяла сказати світові те, що відчувала в серці. І тепер, після концерту, її слова неслися крізь інтерв’ю, соцмережі, газети, але найважливішим було те, що вона сказала сама собі й тим, хто слухав її музику:

«Споріднені душі – це правда. Це не просто красиві вигадки з книг чи казок. Це щось, що існує, що відчувається до болю реально. Так буває. Так є. Це коли твій біль стає чужим болем, а чужа радість наповнює тебе світлом. Це коли навіть у найтемнішій темряві відчуваєш руку поруч і знаєш – ти не одна».

…Минуло кілька днів після того найбільшого концерту її життя. Селестіна прокидалася в домі, де відчувала себе захищеною, в обіймах людини, яка вже стала для неї не просто чоловіком – частиною неї самої. Вона ще не розплющила очей, просто слухала його подих, теплий і рівний, вдихала запах кави, яку вони забули на столику поруч, так і не випили ввечері.

Нарешті повільно розплющила очі, втомлена, але щаслива. Його обійми були рідними, такими, до яких вона звикала все більше. Але цього ранку щось пішло інакше: Рейн теж розплющив очі, подивився на неї – і замість звичного поцілунку розгублено підвівся, притримавши голову.

Селестіна здивовано підвелася слідом.

– Щось сталося?..

Він потер скроню й зітхнув: