Глава 55

Дощ затанцював по лобовому склу машини, коли вони їхали додому крізь темряву осінньої ночі. Краплі гучно стукали, розмазуючи світло ліхтарів у розмиті плями. Селестіна сиділа на пасажирському сидінні, підібгавши ноги під себе, її долоня притискалася до рота, ніби намагаючись стримати сльози, що котилися по щоках. Вона раз у раз тягнулася до бардачка, вихоплюючи серветки, але сльози текли швидше, ніж вона встигала їх витирати і сякатися.

Як ж, на біса, незручно, коли переповнюють емоції, а доводиться витирати того клятого носа!

Зіжмакані серветки лежали в її руках, і вона розгублено озиралася, не знаючи, куди їх подіти, доки не заштовхала в смітничок.

Рейн, досі задумливий, зупинив машину на червоному світлофорі, його пальці міцно стискали кермо. 

Він похитав головою:

– Мені шкода, що все це сталося з тобою, – сказав він, його очі дивилися на дорогу. – І я ледве не зіпсував усе… Просто тому, що був необачний. Мені варто трохи приглушити свою самовпевненість. Виявляється, я не єдиний…

Селестіна повернула голову до нього, її погляд ковзав по його профілю – різкі вилиці, темне волосся, що злегка спадало на чоло, міцні руки, які впевнено тримали кермо. У тьмяному світлі салону його риси здавалися м’якими, але сильними… Вона дивилася на нього, і її серце стискалося. Як багато вона хотіла сказати!

Ніхто. Ніхто в її житті ніколи не боровся за неї так, як Рейн. Він бачив її – не лише її голос, не лише її біль, але її саму, з усіма її страхами і мріями. Він повернув їй голос, коли вона думала, що втратила його назавжди, і стояв поруч, коли вона відчувала себе найслабшою. Кожне його слово, кожен його дотик був для неї. Селестіна відчула, як тепло розливається в грудях, заглушаючи сльози. Він був її домом, її силою, вона так добре відчувала його… як він там казав? Споріднена душа? 

– Як гадаєш… – почала невпевнено.

І Рейн видихнув, наче клубок душив його горло, так його розчулювало її нарешті чути. Опустив руку з керма на її коліно, і Селестіна міцно стисла його пальці, обхопила обома руками його руку.

– Як гадаєш, – шмигнула знову носом і схлипнула, – Клео більше не зможе говорити? Нічого не лишилося?..

– Не може. Певен.

Селестіна знову розплакалася. Діти не заслуговують на таке… Клео не заслуговувала пережити те, що вона пережила, як і Селестіна не заслуговувала втрачати те, що мала. 

– Селестіно, мила моя, – Рейн потягнувся до неї, хоч червоний світлофор перемкнувся, а машина позаду засигналила. – Клео надто часто дурили, але вона кмітлива дівчинка, вона все збагнула… повір, я бачив це. Вона багато пережила, але вона дійсно сильна, і її сила не буде змарнована на дурні речі, як це робив Валентин… Вона підросте і знайде правильне рішення. Зрештою, я в дещо вірю…

Селестіна кивнула, поглянувши в його очі, і вказала пальцем на кермо:

– Їдьмо.

Він повернув руки на кермо, але не міг стримати емоцій:

– Я в дещо вірю, Селестіно. Гадаю, коли вона змогла говорити, десь в країні теж заговорив хлопчик, якому не був даний голос… Я хочу вірити в це.

– Ти про що? – нарешті випросталася, дивлячись на дощ за вікном.

– Я кажу, що на світі є люди, як зв’язані між собою, і можуть відчувати болі одне одного… Колись вона знайде його і буде з ним щаслива. І коли вона знайде правильний спосіб віднайти свій голос, то і він теж зможе говорити…

– Але це був не її голос… тоді як би він зміг би говорити? – повсміхалася. 

– Я хочу вірити в дещо магічне. Не крадене. Хороше. Можна? – всміхнувся їй, легенько підморгнувши. – Зрештою, вона чудова дівчинка, сильна… дійсно сильна. Я відчув це, коли торкнувся її. Все в неї буде добре, не плач, Селестіно. Але… що ти хочеш зробити щодо розірваного контракту? Вони не мали права так його розривати… Не мали ж?

– У них у тому контракті прописано більше влади, ніж здається… Все вони можуть. Я була наївна і юна, коли підписувала це… Там немає жодного слова, яке було б на мою користь.

– У тебе є сила, якої в них немає.

– Яка? – Селестіна знову витерла очі рукавом.

– Ти зіронька, – ширше всміхнувся. – Тебе почують, ти можеш просто знищити їхню репутацію. Одне твоє слово проти їхніх ста… матиме більшу силу. 

Селестіна кивала, він мав рацію. І вона була готова замість сцени спершу з’явитися на усіх ефірах телебачення, щоб поховати лейбл за те, що вони з нею зробили. 

– Я би хотіла також знайти Алексу… вмовити її скласти позов проти Тоббіаса. 

– І ми все це зробимо, але тобі потрібно відпочити. Будь ласка. 

Дощ не вщухав, коли Рейн і Селестіна під’їхали до його будинку. Рейн припаркував машину. Світло з вікон лилося на мокру бруківку, створюючи затишний острівець у холодній темряві. 

– Забув вимкнути світло? – перепитала, коли обійшов автівку і прочинив для неї двері.

– Лишив собакам, щоб їм не було сумно, – подав Селестіні руку. – Ходімо.

– Де ти… взяв іншого песика? – перепитала. 

– Не зміг пройти повз… просто знайшов, – знизав плечима.