Глава 53

Реальність ударила, як холодна хвиля, від якої нудило і паморочилося в голові. Селестіна злякано глянула на свою руку, ще теплу від міцного стиснення Рейна. Спогад про Валентина, Тоббіаса і Клео все ще пік її свідомість, залишаючи відчуття безвиході.

– О Боже, – Рейн різко підвівся, його обличчя було блідим, очі блищали від шоку. 

Він провів рукою по волоссю, ніби намагаючись зібратися з думками.

Слідчий, що стояв поруч, перевів погляд на Селестіну:

– То це правда? Це ваші звинувачення? – запитав він, а потім повернувся до Рейна: – Що мені робити далі? Ти побачив підтвердження?

Селестіна написала на аркуші поруч:

«Я здогадуюся, де вони зараз можуть знаходитися».

Рейн кивнув, його щелепа напружилася.

– Так, – відповів коротко слідчому. – Але ми спершу спробуємо владнати це мирним шляхом.

Він простягнув руку до Селестіни, його пальці були теплими, але тремтіли від напруги. Вона вхопилася за нього, ноги ледве слухалися, але вона міцно стискала його руку, ніби він був її єдиною опорою в цьому хаосі, і слідувала за ним. У її грудях пульсувало бажання вибачитися – якби вона раніше показала спогад про Валентина, якби не тримала це в собі, усе могло б вирішитися швидше. 

Вони сіли в машину, і Рейн тихо запитав:

– Куди їхати?

Селестіна завагалася. Вона не знала, де живе Валентин, але пам’ятала, як Клео годинами бігала в парку, часто до пізнього вечора. Можливо, Валентин залишився там із донькою. Її пальці затремтіли, коли вона відкрила телефон і показала Рейну локацію. Але знизала плечима – не була певна на сто відсотків.

Рейн кивнув, його погляд був сповнений рішучості. Він завів двигун, і машина рушила, розсікаючи вечірню тишу. Селестіна дивилася у вікно, її серце стискалося від страху і надії. 

– Я бачив його… Зараз я згадую, він був у кабінеті Тоббіаса, коли я прийшов туди, щоб поговорити. Гадаю, Тоббіас і сам не знає, що сталося після того, як він побіг за Алексою. Це з ним тобі пропонували контракт?

Селестіна кивнула. Але не розуміла… як міг існувати той, хто сильніший, ніж Рейн. 

Знову наче читав думки:

– Як Валентин… міг жити непомітно з такими здібностями? Судячи з його вигляду… Хоча… от… враховуючи його статки і успіх в бізнесі, мабуть, він обрав дещо інше русло для свого таланту, ніж я. Він обрав гроші. І те, що він провернув з твоїм голосом, це дуже складно… майже неможливо. І на диво успішно.

Селестіна відчула, як холод пробирає її шкіру. Вона дивилася у вікно, де вечірнє небо вже тонуло в темряві. Літо закінчувалося, і осінь прийшла надто різко – повітря пахло бурштиновою листвою, що шелестіла під колесами, і вологим холодом. Парк, до якого вони їхали, з’явився перед ними за хвилин двадцять.

Вони зупинилися біля дитячого майданчика, і Селестіна, не вагаючись, схопила Рейна за руку. Її пальці міцно стиснули його, ніби боялися, що він зникне. Вона тягла його за собою. Холодне повітря кусало її щоки, але вона не звертала уваги – її очі шукали Клео, шукали Валентина.

На майданчику, під тьмяним світлом ліхтаря, вони побачили його – чоловік у дорогому костюмі сміявся, гойдаючи дівчинку на гойдалці. Клео радісно гойдалася і співала щось, її очі блищали дитячим щастям. Неподалік, у машині Валентина, сиділа няня, гріючись у теплі салону.

Щойно Валентин помітив Селестіну і Рейна, його усмішка згасла. Він підійшов до машини, коротко кинув щось няні, і та, кивнувши, пішла стежкою геть. Валентин повернувся до Клео, взявши її на руки, ніби ховаючись за маленькою фігуркою доньки. Його очі, холодні й пильні, стежили за Селестіною і Рейном.

– Скажи «привіт» для Естель і її друга, – мовив Валентин і погладив доньку по чолу.

– Пр-ривіт, – Клео всміхнулася, її голос був слабкий, але щирий. 

Вона помахала рукою, її очі сяяли радістю, не підозрюючи про те, що могло статися.

Селестіна стиснула руку Рейна міцніше. Вони стояли, не розуміючи через присутність Клео, що можна озвучити, щоб не травмувати дитину. Прокляття… Валентин тримав Клео перед собою, ніби щит.

Рейн похитав головою і почав:

– Невже дозволив би дівчинці почути щось жахливе? А раптом я був не настільки тактовним, наприклад? Не прикривайся дитиною.

– О ні, я б ніколи не прикривався донькою, вона – тепер єдине, що я маю на цьому світі. Просто скажи, що згадав? Чи що, – перевів погляд на Селестіну, – згадала? 

– Усе, – Рейн знизав плечима.

– Вона співатиме, – знову погладив доньку по голові, і та сором’язливо заховала очі за долоньками. – Буде такою ж чудовою і видатною, як Естель. 

– Буде нею, – Рейн похитав головою.

– Так. 

– Тато, чому Естель сумна? Чому Естель плаче? – прошепотіла раптом Клео.

– Валентине, не змушуй мене озвучити твій жахливий вчинок перед дівчинкою.

– Нашкодиш їй – я вас звідси так просто не випущу, – посміявся. 

– Тоббіас не знає, що ти його обдурив.