Глава 52

Клятий м’яч на полі, який зламав її життя. Нехай…

Лікарня і голоси викладачів, які щось радили, але так і не врятували її від страху. Містер Кліф, який завжди умів заспокоїти, але зрадив. Студія, що мала бути початком, але стала в’язницею. Тоббіас з дурними коментарями, але дійсно професіонал своєї справи… але погана людина, жахлива. Альберт із порожніми словами та підписами.

Їхній перший сеанс: вона сидить навпроти незнайомця й тремтить, не розуміючи, хто він. А всередині відчуття, що вже бачила ці очі десь, колись. Його дотик – такий простий, але ще не болючий для неї. І бажання, що охоплює її. Вона хоче його собі – Рейна.

Перший поцілунок, що залишився у пам’яті, наче вогонь під шкірою. Поцілунок, що не болів, і ще один – болючий і лякаючий. І ті безсонні ночі вдома, коли серце билося так швидко, бо він надто легко заволодів ним.

Контракт, як кайдани. Червоні троянди – надто гучні, надто фальшиві. Клео на руках у Валентина – руденьке усміхнене янголятко з очима, повними тихої туги, і з розбитим серцем. Дитина, яка не сміється, бо ж сміх – це дещо справжнє, щире, що не так просто забрати… Кляті короткі побачення з Валентином, якого боялася показати Рейну, щоб той не подумав, що це дійсно справжні побачення, а не просто умова бачитися з Клео… Стало ще більше соромно.

Алекса. Зниклий з пам’яті день. Порожнеча у пам’яті, яку вони разом відновлювали, збираючи крихти. І силует у дверях кафе, що майже розминувся з Алексою…

Силует, який вона не могла згадати, але до біса знайомий. Але тепер, подумки провівши паралель, Селестіна впізнала його. Усі пазли зійшлися в одну картину. Темний образ у пам’яті набув рис.

Валентин. Це був він. Не інакше.

І щойно вона його впізнала, все наче спалахнуло, спогад охопив її, і Селестіна стисла міцніше руку Рейна.

Вони дивилася на втрачений спогад разом.

Вона бачила Валентина, його холодну усмішку. І Алексу – ту саму Алексу.

– Ох, перепрошую, – Валентин відступив убік, пропускаючи Алексy. 

Вона навіть не підвела очей, так поспішала втекти – вирватися назавжди від найгіршого чоловіка, що міг трапитися жінці. Двері за її спиною грюкнули.

Валентин спокійно підходить до Селестіни, нахиляється, його голос надто лагідний:

– Естель, ця сукня… вона просто неймовірна.

Світ хилився й розгойдувався довкола неї. Спогад розривався на шматки, мов море під час бурі, голова розколювалася від шуму. 

Але Селестіна зі спогаду ковзає поглядом по його обличчю.

– Знайомі? – запитує вона слабким голосом.

– Ще ні. Валентин, – його усмішка стає ширшою. – Вам погано? Потрібна допомога? Я можу допомогти, – простягає руку.

– Так… голова паморочиться, – і Селестіна, розгублена, тисне його руку.

– Підведіться і йдіть зі мною, міс.

У ту ж мить контроль вислизає із її тіла. Її кістки пронизує біль, гострий, як електричний розряд. Її змушують підвестися, хоча вона не хотіла рухатися. 

Його дотик був схожий на дотик Рейна – він вривався в голову, але замість тепла… приносив холод і паніку.

Валентин виводить її з кафе, тримаючи за руку. Вони обходять будівлю, прямуючи до стоянки. Він садить її в машину, темну, із затіненими вікнами. На задньому сидінні Селестіна бачить Тоббіаса. Паніка.

Її серце калатає, але вона не може поворушитися, не може закричати. Її тіло не слухається, хоч розум кричить. Вона чує їхню розмову.

– Твоя Алекса втекла, – хитаючи головою, мовить Валентин, і сідає за кермо.

– Тобто як втекла? – Тоббіас спантеличений.

– Вона розірвала контракт, – відповідає Валентин, – бачив це на власні очі.

– Вона не могла цього зробити! – Тоббіас б’є кулаком по сидінню. – Що ти таке кажеш?

– Естель змогла. Вона допомогла їй, – Валентин зиркає на Селестіну, яка сидить на задньому сидінні, ледве притомна.

– Що там, на біса, сталося?! – гарчить Тоббіас, вказуючи на неї. – Ти мав забрати її голос і віддати Алексі! Як дійшло до того, що вона втекла? Куди?!

– Знайди її, і я все зроблю.

– Прокляття! – Тоббіас вискакує із машини, пересідає у свою і мчить геть.

Валентин стискає кермо так, що його кісточки біліють. Він повертає голову до Селестіни, його очі на мить задумливі, а тоді він різко тисне на газ. Машина мчить вперед, до приватної школи. Там він забирає Клео – маленьку дівчинку з кісками, яка здивовано махає руками, не в змозі говорити. Валентин садить її в машину поруч із Селестіною. Пальці дівчинки швидко заворушилися, жестами кажучи щось Валентину, її очі сяють захватом.

– Естель, привітайся з Клео і потисни їй руку, – каже, але це не прохання – це команда.

Селестіна не може пручатися. Біль у кістках змушує її слухатися, хоч кожна клітина її тіла кричить від жаху. Сльози безвиході течуть по її щоках. Вона тисне руку Клео, і дівчинка, вражена, радісно впізнає улюблену співачку.

Валентин нахиляється до доньки: