Глава 51

На хвилину Селестіна відчула, що втрачає його. Щось пішло не так – зовсім не так. Все не так. Сердитися на Рейна за минуле… замість цього в душу закрадався страх. Вона тримала його за руку, але марно – він не дозволяв заглянути в його пам’ять і так само не приймав її спогадів. Навіть не думала, що щойно промайне мить, коли він стане не таким, чужим… і вона так злякається.

Опустила погляд на телефон, пальці тремтіли. 

Написала Валентину:

«Поверни мені хоча б його».

І одразу ж зрозуміла: відповіді не буде… ніколи.

Рейн став знову зосереджений, серйозний. У його очах не було колишньої ніжності, лише рішучість. Він був готовий діяти: відкрити справу, добитися для неї захисту, посадити винних. Але це не те, чого вона хотіла, і це не їхня ціль. Це ж не могло бути кінцем?

Селестіна ж думала про інше. Якщо її голос дійсно тепер у Клео… чи можна його повернути назад? Бо з нею самою вчинили так нечесно. Не можна забирати чуже.

Вона дозволила Рейну вивести її з дому, не пручалася, тримала за руку. Сіла в авто, коли він відчинив дверцята, і всю дорогу сумнівалася, гублячись у власних думках.

Машина зупинилася біля сірого будинку з табличкою «Відділ особливо важливих справ». Він вів її знайомим для нього коридором, упевнено крокуючи вперед.

– Це мій колега, слідчий Арні. Ми працювали разом кілька років, – пояснив він. – Йому можна довіряти.

Вона мовчки кивнула. 

У кабінеті чекав кремезний чоловік у простій сорочці, з уважними, але втомленими очима. На столі вже лежали аркуш паперу і ручка.

– Прошу, сядьте. Вам потрібно записати все, що пам’ятаєте, всі звинувачення. А потім підписати, – сказав Арні спокійно, але твердо.

Селестіна стиснула пальці. Знову щось підписувати… цього разу свої слова. 

І вона почала писати. Рейн не міг розповісти нікому чужому інформацію, яку знав. Вона мусила зробити все сама. Думала про те, що, очевидно, Рейн, коли допомагав розплутувати якісь справи, був змушений крізь біль розказувати, що бачив в чужих жорстоких головах… Це жахливо. Їй було його шкода. Вона не хотіла, щоб одного дня його підкосило так само, як містера Кліфа.

Пальці тремтіли, ручка ковзала по папері, залишаючи чорні сліди, – не просто літери, а вирвані з серця клапті.

Вона описала, як у її житті з’явився чоловік. 

Чоловік, що брехав, скривдив. Він з’явився разом з букетами червоних троянд – надто пишних, надто вульгарних, майже зухвалих. І з донькою на руках. Руденька, з розкуйовдженим волоссям, із тими очима, що дивилися просто в душу. Вона запиналася, не вимовляла слова до кінця, але так щиро тягнулася до неї, немов бачила в Селестіні відображення власного майбутнього.

Селестіна вписала це все. Вписала, що не стала для дитини, розбещеною примхою чи забаганкою заможного татка. Вона сама прив’язалася до неї. І не могла бажати їй нічого поганого, лише найкраще. Бо дитина – це завжди невинність.

Дитина, в очах якої Рейн не побачив червоний вогник, бо діти…

Діти не винні.

Винні дорослі.

Вона стиснула зуби й вивела на папері ім’я дорослого, відповідального за весь цей клубок брехні та страждань. 

Дописала кілька слів лише для Рейна: «Вибач, що не показала тобі його раніше».

І тоді, не вагаючись, підписала знизу своє ім’я, бо була певна – цього разу не помилилася. 

Перш ніж передати аркуш слідчому, Рейн нахилився і пробіг очима рядки. Спершу мовчки. Його погляд ковзав по літерах, ставав важчим, і нарешті він почав читати вголос, бо текст спантеличив його. 

Він підвів очі й запитав:

– Про що ти? Хто ці люди?

Селестіна, захлинаючись відчаєм, простягнула до нього руку. Молила безмовно, щоб він дозволив – хоча б на мить, щоб вона могла показати йому все. Усе, що бачила і чула. Щоб він знову був поруч так, як колись. Щоб знову рятував її. І вона більше не заважатиме рятувати її.

Рейн вагався. Його обличчя було дещо розгубленим, у темних очах ховалося сум’яття. Вона навчилася розуміти його думки – він хотів хотів нарешті доторкатися до неї без болі, а не починати все заново.

Селестіна відчула полегшення лише від одного: Валентин був певен, що Клео ніколи не проговориться їй щодо німоти. І саме це було її козирем. Єдиним. І водночас таким великим, що давало їй силу. Дівчинка полюбила її, але й вона полюбила дівчинку.

Рейн нарешті озвався, зітхнувши:

– Ти знову будеш моєю пацієнткою.

Його голос звучав сумно, але на губах з’явилася тінь усмішки. Він сам собі суперечив: очі кричали, що він хоче її всією – без бар’єрів, без ролей лікаря й пацієнтки, без контрактів і обмежень. Але десь глибоко жеврів страх знову опинитися в пастці, де кожен дотик болить.

Але ось і вона – без контракту. Ось вона – не пацієнтка. Ось вона перед ним, могла би бути вся його. Який чудовий збіг. Збіг?.. Чи, може, вони всі зретою подарували йому Селетіну, лиш би вони обоє не лізли далі, а відволіклися одне на одного.