Глава 49

Селестіна прокинулася від повідомлення менеджера:

«Мені дуже шкода. Альберт скасував усі концерти, на сайтах сьогодні запустять повернення коштів за квитки... Мені шкода, що ти не встигла. Будь ласка, одужуй, я хвилююся за тебе».

Селестіна мовчки почистила зуби, зібралася, але на виході з дому раптово розплакалася. Крім того, що вона втрачала, ще доведеться платити штрафи за зірвані концерти. Сльози підступили самі, вона сховала очі під темними окулярами й просто сіла в машину, не маючи куди їхати. Хотіла загубитися в місті, у його вулицях і шумі, аби не чути думок.

Раптом повідомлення від няні Клео повернуло трохи радості: 

«Дівчинка хоче зустрітися з вами, Естель. Ми, як і зазвичай, в парку. Якщо маєте можливість – ось локація». 

Селестіна видихнула, відчуваючи, як тягар у грудях легшає. Зустрічі з Клео були, як ковток свіжого повітря – вони повертали її до реальності, відганяли темряву, давали перепочинок від усього, що розривало її зсередини.

Вона поїхала в парк, до віддаленого куточка, де дитячий майданчик ховався серед старих лип. Клео вже була там – маленька, з двома кісками, що гойдалися, коли вона бігала між гойдалками. Селестіна всміхнулася, її серце стиснулося від тепла. Вона одразу взяла дівчинку за руку, їхні пальці сплелися, і вони пішли стежкою. Клео тягнула її до каруселі, щось белькотіла про метеликів і чому гойдалки скриплять, а Селестіна слухала, відчуваючи, як її власний біль відступає, розчиняється в дитячій безтурботності. Вони гуляли, повільно, ніби час зупинився, і сонце грало у волоссі Клео, відбиваючись золотими іскрами.

Раптом Клео зупинилася, її очі блиснули радісно:

– Уявляєш, я вчора намалювала качку, а вона вийшла, як динозавр-р. Тепер-р у мене динозавр, який любить плава…ти в калюжах!

Селестіна засміялася – тихо, але щиро. Клео всміхнулася, стрибаючи на місці.

– Естель… т-ти смієшся, – сказала вона тихо, її голос тремтів. – Так гарно смієшся… я хочу, щоб ти говорила. Коли ти вилікуєшся?

Селестіна застигла, у її голові спливли слова Рейна: «Дівчинка не сміється». 

І справді – вона ніколи не чула сміху Клео, лише її белькотання, лише радість в очах. 

Вона нахилилася, дістала телефон і швидко написала:

«А ти чому не смієшся?»

Клео довго дивилася на екран, її маленькі пальці стиснули поділ сукні. Читала вона швидко, але просто не могла знайти відповіді.

– Я не вмію, – прошепотіла. – Чесно, я б хотіла, але не мож-жу. Мені не вдається.

Сльози покотилися по її щоках, і Селестіна відчула, як її власне серце тріскається. Вона обійняла дівчинку, пригорнувши її до себе, і відчула, як маленьке тільце тремтить. 

– Коли я не могла г-говорити, то теж не сміялася… 

Селестіна здивовано закліпала і присіла, щоб поглянути в очі дівчинки.

– Якби ми могли поміняти-с-ся, – прошепотіла Клео, – я б хотіла, щоб ти могла говорити. А я могла сміятися. Але потім нам треба було би знову помінятися назад. Б-бо мені дуже подобається говорити, – вона раптом широко всміхнулася, її очі спалахнули щирим дитячим світлом. – А ти б-би заграла концерт… виступила-а б! І тоді ми помінялися б знову. Я би виручила тебе, але на кілька днів! Або я могла би виступити замість тебе!

Серце Селестіни закалатало. Її розум заполонили думки – слова Клео звучали як дитяча фантазія, але в них ховалося щось глибше, щось, що резонувало з її власним болем. 

Вона швидко написала: 

«Клео, чому ти не могла говорити?»

Дівчинка на мить зам’ялася, стискаючи поділ сукенки, але її голос прозвучав неймовірно спокійно, навіть буденно:

– Я народилася німою. Я ніколи не говорила… поки не померла моя мама. Тато не дозволяє нікому про це розповідати, але тобі я розкажу. Усе-усе розкажу, бо ти дуже хорош-ша.

Селестіну мов ударило. Вона різко піднялася на ноги, відступаючи назад, так, ніби вся земля під нею похитнулася. Подих урвався, вона не могла ні повірити, ні осягнути почуте. 

В пам’яті виринуло – слова няні: «Мама Клео померла на початку літа… зовсім недавно… але дівчинка гарно тримається, вона обожнює вас, мріє стати співачкою, як і ви».

Її ноги самі відводили її назад, очі розширилися від жаху. А Клео спершу дивилася на неї розгублено, з вологими щоками, а потім раптом всміхнулася – не до неї, а кудись за її спину:

– Тато!

Селестіна відчула, як чиїсь руки міцно схопили її за плечі – вона наштовхнулася на Валентина, відступаючи. Різко обернулася й зустрілася поглядом із ним.

Його очі були спокійні. 

– Естель, – його голос прозвучав лагідно, але твердо. – Все добре?