Глава 48

Її перші кроки на сцені були не просто успіхом, а й здійсненням його мрії також. З кожною сходинкою, що вела її вище, Селестіна ставала все більше недосяжною – зіркою, що сяяла так яскраво, що Рейн відчував себе тінню. Коли все наче владналося, завоювати серце такої жінки однаково здавалося неможливим. Він не був магнатом чи мільйонером, не мав нічого неземного, що могло б її підкорити. У своїх очах він був схожий на Томаса – пса, що рився в смітті, тільки Рейн рився в чужих головах, у брудних закутках людських спогадів, що часто були не кращими за звалища.

І ось це «сміття» почало його прославляти. Його вміння копирсатися в думках принесло йому ім’я, репутацію, клієнтів. 

…доки одного дня вона не опинилася на ґанку його дому. Селестіна. Тендітна, з тими самими очима, що колись налякано дивилися на нього в коридорі університету. Той самий погляд… але не впізнала. 

Вона скинула туфлі в його кабінеті, рухи були невпевненими, бо вона боялася відкрити свої думки. Вона не була готова. І він теж.

Рейн дивився на неї, і його серце стискалося від однієї думки: але ж він сам… він не втратив голос. Їхні болі, їхні травми – спільні. 

Чому вона мовчить? 

Чому він… говорить, коли вона мовчить?

І невже вона не впізнала його? У глибині душі він радів цьому – боявся побачити в її очах ненависть за втрачені роки. Але в цій зустрічі він бачив шанс. Шанс урятувати її, змити свій біль, знайти прощення для себе самого, а потім, якщо пощастить… і вона зможе його вибачити?..

Першого дня Рейн узяв її за руку. Його пальці обережно зімкнулися на її руці – і він відчув, як важко їй дається кожен подих. Вона не була вільна. Її точила злість, гіркота й печаль. Її тіло було втомлене, а душа знеможена.

І поки він тримав її руку, шукаючи той загублений день у глибині її пам’яті, під ребрами наростав нестерпний біль.

Зрозумів одразу – все пішло не так. Як, чорт забирай, він може лікувати її, коли сам закоханий? Уже самою цією ніжністю порушував свою клятву…

Понад усе в світі він хотів урятувати її. Хто, як не він? Вона може довіряти йому – він не скривдиться, не відвернеться, не зрадить. 

А далі кожен сеанс повен болі… але лише в реальності. В спогадах, тримаючи її за руку, болі не було. Не було нічого поганого, доки вона раптом не подумала про того клятого м’яча і не впізнала.

Рейн знав, що цей день настане, і був готовий, хоч і не міг відпустити, бо те, що сталося з її голосом – чужа провина. І він мусить знайти винного. 

Остання зачіпка – очевидна і болюча… Тоббіас. 

Але зараз Рейн сидів поруч з Селестіною на терасі і відчував її так близько, ніби між ними вже не існувало жодних меж. Легенький дотик пальців, і хвиля її думок накрила його – надто гучні, надто щирі. Вона хотіла втекти. Кудись далеко, де море дихає повільно і рівно, де є спокій, тиша і… він.

Відчувати, що вона досі хоче його… Рейн не вірив…

Підвів руку до її обличчя, ніби перевіряючи. Подушечки пальців зависли над ніжною шкірою, так близько, що він майже відчував тепло. І боявся торкнутися – не тому, що сумнівався у собі, а щоб не зробити їй боляче. Сам він давно змирився з болем, але вона… Але для неї... для неї він би витримав усе.

Рейн нахилився ближче, його губи зупинилися за міліметр від її вуст. Він відчув її гарячий подих – солодкий, уривчастий, що обпікав шкіру, ніби вогонь. Не поцілунок – очікування. 

Його пройняло тремтінням від її аромату. Вона ніколи не пахла парфумами – тільки шампунем з нотками цитрусу, чистим одягом, свіжістю вулиці, що завжди лягала на неї по-різному… то дощем, то квітами з клумби. Цей аромат паморочив йому голову, будив щось пристрасне і дурне, що він стримував усіма силами.

Він не поцілував її. Замість цього ковзнув губами до її щоки, ледь торкаючись шкіри – не дотик, а подих, що ковзав по вилиці, ніби шовк. Вона примружила очі і вона дозволила… не відсахнулася, не відвернулася. Її голова ледь нахилилася, запрошуючи трохи нижче до шиї, і Рейн відчув, як її тепло пронизує його наскрізь.

Мука і насолода водночас, пристрасть, що кипіла під шкірою, не вириваючись назовні. Його тіло горіло, серце калатало, а вона сиділа нерухомо, її дихання ставало глибшим, її щоки палахкотіли.  Він нахилився ще трохи ближче – так, що міг відчути, як її вії тремтять, ледь торкаючись його щоки. 

Він хотів її, хотів, як ніколи в житті. Але ще більше хотів залишити для неї безпечний простір, у якому вона сама вирішить, чи впустити його повністю.

Збирався втриматися. Ще мить тому був певен, що вистоїть і зупиниться на цьому… навіть без дотику. Але Селестіна підвела очі, наче сама кликала його, і Рейн більше не витримав. Його губи торкнулися її вуст – спершу обережно, ніби він боявся зламати щось тендітне, але в ту ж секунду все стислося від болю. Але поцілунок різко став глибший, гарячіший, майже жадібний. Її дихання змішалося з його, і під ребрами наче вибухнуло – болем, якого він не стримував, і солодким розпачем.

Він пригорнув її ближче, не даючи відступити. Вона не відштовхнула. Навпаки – її пальці вп’ялися йому в плече, і ця дрібка була єдиним доказом, що все відбувається насправді.

Крізь болючий поцілунок він почав: