Глава 47

Один випадковий день – і Рейн змінив кваліфікацію.

Диплом, який він тримав у руках після випуску, мав напис, далекий від його початкових планів. Але це вже не мало значення. Його думки були деінде – у тендітній дівчині, що впала на полі, у її очах, сповнених страху, коли вона втекла від нього в коридорі університету.

Він шукав про неї хоч якусь інформацію, перебирав обривки чуток, магався знайти спільних знайомих – вдавалося. Дізнався згодом, що Селестіна так і не повернулася до навчання, і викладацький склад був помітно розчарований, що так просто втратив дівчину з унікальним цікавим голосом. Пізніше дізнався, що їй гіршає, слух на одне вухо майже втрачено. Тоді вона працювала на складі супермаркету, розставляла товари на полицях, і кілька разів він заходив просто подивися на неї – сумна і на всіх сердита, коли їй знову і знову доводилося просити кожного говорити трохи гучніше, бо ж вона не чула. Один раз зустрівся з нею поглядом біля вітрин – не впізнала.

Так шкода. 

Її ім’я звучало, як відлуння, що не давало йому спокою.

Якщо вона відчувала те саме, що й він, то світ був нестерпний. Його власний голос звучав для себе самого, як із тріскучого старого радіо. Голоси довкола – бубніння. Свист у вусі, біль, що пульсував щоразу, коли він ковтав слину, запаморочення, нудота, що не відпускала. Ліки не допомагали. Нейростимулятори – марні. Заспокійливе лише притуплювало розум, але не біль. Усе було даремно.

Єдине, що він хотів, це зрозуміти. Чому? Чому цей кармічний шрам залишився на ньому? Чому вона? Чому їхній біль був одним цілим, ніби невидима нитка зв’язала їх назавжди? Вриватися в її життя, нічого не зрозумівши, було б помилкою. Він мав знайти відповіді спочатку для себе.

Рейн шукав зачіпки, вихоплюючи обривки з розмов її оточення, намагався перетинатися випадково з її знайомими. Час минув – вона досі не чула на одне вухо, знову йшла на повторне лікування. Кожен шматочок інформації різав його, як ніж.

Для стажування знайшов монаха в Індії. Рейн вирішив навчатися в нього, шукати відповіді в тиші монастирів. Дорогою до Індії він об’їздив кілька музеїв – старовинні зали, де картини і статуї шепотіли про минуле, але не давали відповідей. В Індії він ходив між монастирями, де пахло сандалом і ладаном, де тиша була такою густою, що здавалося, вона може задушити. Але навіть там, серед мантр і медитацій, він відчував її і її біль.

Рамеш Прабхакар – його наставник. Мудрий, нудний і кмітливий, проник в спогади Рейна і збагнув його зв’язок з Селестіною моментально. 

– Споріднені душі, – сказав він тихо, і це слово врізалося в серце Рейна.

Рамеш відправив його до музею, де серед пилу і тіні старовинних залів зберігалися писмена про душі, зв’язані долею. Там, серед вицвілих сувоїв, Рейн зрозумів: щоб зцілитися самому, треба зцілити її. Її біль – його біль. Її глухота – його глухота. 

Але йому ставало дедалі байдуже до себе. Він хотів лише одного – щоб вона ступила на сцену, щоб мрія, яку він розбив своїм дурним ударом, ожила. Хотів почути її спів.

Під стелею монастиря, на жорсткій циновці, Рейн попросив монаха:

– Їдьте зі мною. Ви б могли її зцілити?..

– Я не можу зцілити її, Рейне. І тебе не можу. Її біль – із тобою. Твій – із нею. Бережи себе, щоб їй не було боляче. Бережи тіло і свою душу, щоб їй було легше.

Рейн стиснув кулаки, його горло стиснулося.

– Я хочу, щоб вона була здоровою, – прошепотів. – Щоб вона співала. Казали. в неї чудовий голос… я хочу почути.

Рамеш зітхнув:

– Вона лікується. Всьому свій час. Це не та хвороба, якій потрібен тиждень…

Весняного ранку в жасминових полях Майсуру Рейн сидів під деревом, де повітря пахло пилком, а книги, розкладені перед ним, здавалися марними. Він не справлявся. Навички Рамеша були недосяжними…

А глухота крала звуки світу. 

Усе було тяжко, усе марно. А вона – дівчина, яку він міг би кохати, яку доля вплела в його життя… була поранена через його дурість. Вона не захоче його. 

Раптом у вусі клацнуло – різко, як після посадки літака, коли тиск відпускає. Рейн завмер. Спів птахів, далекий і чистий, долинув із глибини жасминових кущів. Пташки щебетали, переспівуючи одне одну, влітаючи й вилітаючи з білих квітів. Світ раптом прояснів, звуки стали чіткішими. Він опустив обличчя в долоні й розплакався – тихо, судомно, над тими клятими книгами. Невже це зцілення? Невже її лікування подіяло? 

Коли влітку повернувся додому і дізнався, що Селестіна підписала контракт з лейблом і почала тренуватися для дебюту на сцені, то посадив кущі жасмину в дворі. Щоб пам’ятати той день, коли її життя владналося. Хай світ тихіший, але вже не болить, не нудить, не мучить ночами. Томас – не пес, а справжнє нещастя, постійно підривав ті кущі, але Рейн не сварив його. Хай Томас живе своє найкраще життя. 

Що далі – то сильніше він тягнувся до неї. Хотів її так сильно, бо нило в кістках. Сумував так, ніби став закоханим підлітком, який серед безсонної ночі не знає, куди подіти серце. Не спав, лежав під вікном і дивився на повню, на світло місяця, що різало очі й не давало забутись.

А тоді з’явився пацієнт. Один із тих, що доводять навіть стіну до тріщин. Для слідства він рився в голові маніяка, бачив очима вбивці, як той забирав життя своєї жертви. Кров, крики, холодна байдужість – усе це оселилося в ньому, як отрута. Жити не хотілося. Йому потрібна була допомога.