Глава 45

Селестіна різко обернулася, її погляд уп’явся в офіціантку за стійкою. Та сама дівчина, що й зі спогаду – тонкі вуста, біляве волосся в хвостику, мініатюрна і з пишними бедрами. Селестіна стиснула кулаки, її серце калатало так сильно, що нудота підступила до горла. Гнів і страх змішалися в ній, як отрута, і вона ледь стрималася, щоб не підскочити, не схопити офіціантку за руку і не змусити її викласти все, що вона знає. Що вона бачила? Що чула? Хто вона взагалі така?

Але Селестіна лише стиснула губи. Вона знала, що не може нічого пред’явити – жодного слова не промовить. 

Рейн, сидячи поруч, помітив її погляд. Він повернувся до Алекси, його голос був спокійний, але теплий, з тією виваженою чемністю, що змушувала людей довіряти йому:

– Алексо, дякую, що повірила мені і зустрілася з Селестіною. Ти зробила правильно. Ми не забудемо твоєї допомоги.

Алекса кивнула, підвелася:

– Я піду, – пробурмотіла вона, не дивлячись на Селестіну. – Будь обережна, Естель. Зважуй кожне слово, під яким ставиш підпис.

Селестіна дивилася на Рейна. Вона не могла сказати цього вголос, але її погляд кричав: «Не залишай мене тут. Не залишай мене саму з цим усім». Її пальці тремтіли на столі, і вона відчувала, як її серце стискається від думки, що він може піти, залишивши її розбиратися з цим кошмаром.

Рейн нахилився ближче, його рука обережно ковзнула під стіл і торкнулася її коліна. Його дотик був легким, але все ще болів. І все ж Селестіна стиснула опустила руку під стіл і стиснула його пальці, її нігті вп’ялися в його шкіру, ніби це могло втримати його поруч. 

– Селестіно, – його голос був низький. – Поїдь до мого дому. Покоївка впустить тебе. Я розберуся з цим всім і приїду слідом. Обіцяю.

Вона стиснула його руку сильніше, її очі блищали від сліз, які вона не дозволяла собі пролити. 

Вона кивнула  і написала в нотатках, бо ставало усе гірше, а вона сама пручалася від нього надто активно:

«Ти ж не залишиш мене?»

– Не залишу, – похитав головою. 

Селестіна вийшла з кафе. Сівши в машину, вона зиркнула крізь  скло – Рейн підвівся і повільно підійшов до офіціантки. Дурна, колюча ревність різонула груди. 

«Тільки б він ще й її не запросив на побачення», – промайнуло в голові, і вона злилася на себе за цю слабкість. 

Пальці стиснули кермо, різко натиснула на газ, залишаючи кафе позаду.

Дорога до будинку Рейна була тихою. Вона зупинилася перед високими воротами, які повільно відчинила покоївка, літня жінка з добрими очима і зморшкуватими руками. Очевидно, Рейн її попередив. У дворі, серед перекопаних клумб, копирсався Томас. Той самий старий пес, за яким Селестіна теж скучила. Поспішила до нього. Вона обережно взяла його за нашийник, сміючись, коли він лизнув її руку, і потягла за собою до будинку, щоб врятувати нещасні квіти в дворі.

Покоївка прочинила двері, але, побачивши брудні лапи Томаса і розриту клумбу, ойкнула:

– Ой, лишенько! Знову він це робить! Проходьте-проходьте, міс. Я вже натякала містеру Рейну, що вуличний пес не може бути слухняним, але він усе йому пробачає – і перекопаний газон, і все інше. А тепер ще й нового собаку привів! А мені про це все дбати!

Новий песик? Вона пішла слідом за покоївкою, яка повела Томаса до ванної, бурмочучи щось про брудні лапи. Селестіна завернула до кухні, радісно скинувши туфлі. Босоніж ступаючи по прохолодній підлозі, вона підійшла до кавоварки, що стояла в кутку. Запах кави вже наповнював повітря, коли вона помітила його – маленький чорно-білий песик, згорнутий калачиком у лежаку Томаса. 

Селестіна нахилилася ближче, її серце стиснулося від несподіваної ніжності.

О небеса, як же спокійно і безпечено було в його домі. 

Сіла за столик на прочиненій терасі, за яким колись обідали після сеансу. 

Чекати довелося недовго. Рівно за годину пролунав звук замка, і кроки, від яких у Селестіні тремтіли коліна, нарешті наблизилися. За цей час покоївка встигла пригостити її теплим синабоном, і вона машинально доїдала його, коли Рейн зайшов на кухню.

Він увійшов так, ніби нічого не сталося, усміхнений, трохи нахабний.

– Скучила? – запитав з порога.

Селестіна звела очі догори і цокнула язиком, її терпець уривався. 

Рейн усміхнувся ширше, але його погляд став серйознішим. Він увімкнув кавоварку і замкнув двері – різкий клац замка змусив Селестіну здригнутися. Він узяв свою каву, сів поруч, так близько, що вона відчула тепло його плеча.

– Новий цуцик – Горобець, – сказав він, кивнувши на песика. – Як із фільму про піратів – Джек Горобець. Бо любить позагравати.

Селестіна примружилася.

Рейн зітхнув, його усмішка ледве згасла. Він відставив каву і подивився їй в очі.

– Офіціантка не пам’ятає той день, так само, як і ти. Але пам’ятає, що їм привезли в кафе нову партію кави, та це був лиш кур’єр. Але я певен, з кавою щось не те. Алекса не пила її, тому запам’ятала події. 

Кава? Вона подивилася в свою вже порожню чашку, ніби кава в домі Рейна могла її зрадити теж.