Глава 44

Повідомлення Рейна ще більше вибило з рівноваги, і Селестіна опустила погляд на телефон:

«Це єдине, про що ти хочеш запитати? А ти з ким була на побаченні?»

І ще одне повідомлення від нього слідом: 

«Дай-но вгадаю, Алекса витягла тебе з дому? Де ви?»

Задля своєї безпеки Селестіна довірилася йому і надіслала локацію. Цей кінець міста – геть поруч з його домом. Хотіла, щоб він витягнув її з цієї зустрічі.

Підвела погляд на розгублену Алексу, та ледве не задихалася: 

– Тоббіас не хотів, щоб мій контракт було розірвано. Щоб я лишалася його власністю, потрібно було дебютувати – за будь-яку ціну. Це я зрозуміла пізніше… він був більше зацікавлений мати дівчину, яка з’язана, ніж дійсно допомагати… Альберт погодився дати мені ще трохи часу. За ці кілька років ти встигла стати спражньою іконою… Поки я все провалювала свої дебюти, а мої кліпи не набирали переглядів, їх видаляли. І тоді Альберт, аби підлаштуватися під Тоббі, вирішив змінити формат, вони хотіли створити реаліті… шоу, у якому невдахи, які не дебютували, виступали в програмі на телебаченні, глядачам показували б всі наші провали, наші старання, глядачі потім самі б обирали, хто з гірших – кращий, наче останній шанс. Але для цього мені б написали нову біографію, яка мала б сподобатися людям. Так глядач нарешті зверне на мене увагу – так вони думали… Я нічого не підписувала, тому можу про це розповідати.

Шоу? Це мало сенс, але звучало, як знущання. Селестіна вигнула брову. 

Алекса труснула головою, відхилилася від столу, її голос став сухим і ламким:

– Я зрозуміла, що й тут нічого може не вийти. Що мене роблять посміховиськом, а Альберт просто шукає останній спосіб на мені заробити. Я хотіла розірвати контракт або хоча б щоб мене вигнали. Тоббіас влаштував скандал – я належала йому і не мала права піти, це була тяжка ніч і він був жорстокий зі мною. Аж раптом вранці він змінився в настрої – сказав, що домовився з тобою про зустріч. Що ти мені допоможеш. І я вдячна, що ти тоді мене вислухала.

Селестіна витягла телефон і коротко набрала:

«Про що ти? Ми ніколи не зустрічалися особисто».

– Ми бачилися. В цьому ж кафе. А потім ти зникла… – вона стискала кулаки, ніби боролася з панікою. – Тебе більше не було. Не з’являлася на роботі, не відповідала. І… не змогла більше говорити, про що я потім дізналася. Після зустрічі з тим чоловіком… я тепер певна, що ти й не пам’ятаєш нашої зустрічі.

Втратити голос – це мало б лише прибрати її зі сцени, відтиснути вбік. І водночас відкрити дорогу Алексі.

В її голові поступово вимальовувалася схема: замість ікони, замість зірки, замість тієї, яку вже любили, вони могли поставити невдаху. Але невдаху з драматичною, вигаданою історією, яка чіпляє серця. Шоу від лейблу – вся увага на Алексі, вся симпатія на її «страждання», вся підтримка глядачів.

І все – підтасоване, переписане, перероблене так, щоб вона виглядала жертвою, а водночас – новою зіркою.

Очі Селестіни звузилися. Її губи здригнулися в іронічній усмішці.

Сердилася, подумки промовляючи:

«Якщо вони хочуть шоу – нехай подивляться, як я повертаюся на сцену. І це буде не комедія, а їхній кінець».

Двері старого кафе скрипнули, і Селестіна підвела очі – Рейн з’явився так швидко, ніби й справді відчував її думки. Минуло не більше п’ятнадцяти хвилин, і він уже стояв у проході, під світлом старої лампи.

Алекса зблідла, так різко схопилася за сумочку, ніби готувалася тікати просто зараз, та Рейн спокійним кроком підійшов, не давши їй навіть шансу на втечу. Відтягнув стілець від сусіднього столика, розвернув його і поставив біля них. Усміхнувся Селестіні, наче тільки для неї, а тоді опустив лікті на стіл, простягнувши руки вперед – ліву до Селестíни, праву до Алекси.

– Що відбувається? – Алекса злякано зблиснула очима. – Ти… детектив? Я ні в чому не винна.

– Тоді покажи це нам, – знизав плечима.

Алекса вагалася лише мить. Прикусила губу, ковтнула повітря, і все ж простягнула йому свою долоню. Селестіна теж поклала свою руку в його. І світ навколо зсунувся, ніби враз провалився під землю.

…Вони опинилися у спогаді Алекси.

Алекса у ньому сидить в цьому ж кафе, схоже на ранкову пору. Двері відчинилися, до зали входить Селестіна. Махає рукою, знімає сонячні окуляри, на її обличчі звична мила усмішка.

– Давно не бачилися. Як ти? – голос теплий, ще живий.

Селестіна зі спогаду ще нічого не знала. Не знала про підлість Алекси, не пам’ятала її імені, бо в залі завжди було надто багато облич, а кожна боролася сама за себе.

– Але нагадай, будь ласка, своє ім’я, – вона поправляє волосся й сідає навпроти. – Нас тоді було так багато, що я не всіх утримала в голові.

– Алекса. Тоббіас домовився про нашу зустріч.

– Так, – Селестіна киває, ніби це й справді мало сенс. – Він телефонував вранці, витягнув мене дзвінком з ліжка.

Теперішня Селестіна дивилася на цю сцену й не могла збагнути, як так. Вона не пам’ятала цього дня, не пам’ятала такої розмови. Невже це і був той втрачений ранок? Той самий день після візиту лікаря, коли вона раптово зникла і перестала виходити на зв’язок.