Глава 43

Вони домовилися про кафе за містом – безлюдне, заховане в тіні старих дерев. Селестіна приїхала сама. Кафе було таке, ніби час зупинився в дев’яностих: потерті стільці, старомодні столи з липкою скатертиною, фотошпалери з вицвілими пейзажами – водоспади і пальми.

Вони сіли в кутку, подалі від вікон. Селестіна склала руки на грудях, її погляд був холодним, але всередині все кипіло. Вона не розуміла, що відбувається, що Рейн встиг натворити за цей день. Але вона була готова слухати. Алекса наче не спала кілька ночей – її очі були червоні, пальці тремтіли, коли вона поправляла волосся. Щойно вони сіли, Алекса раптово схопилася за голову і розплакалася. В емоції дівчат, які пройшли школу лейблу, Селестіна не вірила, бо там дійсно гарно викладали акторську майстерність.

Алексі знадобилася хвилина, щоб опанувати себе. Вона різко втерла сльози, сіла рівно, її обличчя стало сердитим, майже злим. 

– Я ще ніколи такого не відчувала, Естель. Уявляєш, знайомиться зі мною чоловік – красивий шатен, усміхається, подає руку, допомагає сісти за стіл. Він каже: «То кажеш, ти була в Монако. Мрію деколи, ось так взявши за руку, мати змогу бачити чужі спогади, щоб краще відчувати чужі історії. Ти б показала мені Монако?» Я ж відповіла, що, ох, так! Це було б чудово і спростило би спілкування між людьми, але наживо все набагато краще. І раптово запитує: «Отже, ти співачка. Мені завжди було цікаво, наскільки сильна конкуренція в лейблах? Чи можна заради дебюту підсунути комусь цвях або покалічити?» Я злякалася. А він усміхнувся. Це твій детектив? 

Селестіна стиснула губи, її очі звузилися. Звичайно, це він. 

Алекса не витримала її погляду. Вона різко підвелася і пішла до кавового автомата в кутку кафе. Взяла каву, розплатилася картою на касі. Повернулася до столу, але її очі уникали Селестіни, блукаючи по фотошпалерах.

– Я вже зрозуміла, що ти не зможеш відповісти. 

Але, на біса, єдине, про що Селестіна могла думати, це те, що Рейн торкався іншу жінку… це частина його роботи. Він мусив брати за руку, щоб бачити спогади, але ж… 

– Це було дуже дивно, щойно він казав це, то в мене наче в очах потемніло, я лиш на мить подумала про… а він наче все побачив. За мить він вивалив на мене, що Тоббіас колись зустрів мене в Монако, звідти й привіз, щоб допомогти стати зіркою, і я підписала контракт. Хто він? Хто цей чоловік і як він зумів побачити… про що я подумала?

Селестіна стримала раптову радість. Але, о небеса, він що, сходив з Алексою на побачення?!

Написала в телефоні: 

«Ти ходила на побачення? А Тоббіас? Очевидно – ви разом».

А потім заховала телефон під столом і написала Рейну, стукаючи нігтями по екрану: 

«Як сходив на побачення?»

Сердилася.

– Так, це було побачення, – відповіла Алекса, кивнувши, і Селестіна сціпила зуби, почувалася дурною. – Він здався мені чудовим… А Тоббі… він лякає мене, я боюся його і ігнорую. Все стало дуже погано… І я розумію, що мушу все розповісти, бо той чоловік… який зустрівся зі мною… і так багато знає. Нехай це краще прозвучить від мене.

Алекса стиснула пальцями картонний стаканчик кави, її голос був надломлений, але все ж звучав відверто:

– Це почалося дійсно в Монако, – повільно сказала вона, ніби смакуючи самі спогади, що й досі мали присмак солі від морського вітру. – Ми з Тоббіасом зустрілися в барі. Я тоді виступала там, на маленькій сцені, затишній. Там мені було добре… там люди слухали спів… Він говорив так гарно, – мовила далі Алекса, нахилившись ближче, – так упевнено. За кілька днів він зумів запевнити мене кинути все і спробувати пробитися на велику сцену. Я ж не хотіла переїздити в Бельгію. Моє серце було в Монако: гаряче сонце вдень, прохолодні ночі... Бар, де завжди пахло вином, і знаменитості, які часом розгулювали п’яні вулицями, мені здавалися теж частиною казки… Та він малював переді мною іншу картину. Лейбл, у якому він працював, здавався мрією. Дійсно світовий рівень. Там, казав він, я могла стати однією з тих самих зірок, яких так боялася й так прагнула наздогнати. Не просто дівчиною в місцевому барі, а знаменитістю, точно як ті, що блукають вулицями Монако…

Селестіна відчувала, як хутко б’ється серце, і надіялася, що почує те, що врятує її голос. 

– Я мріяла про охоронця поруч, – тихо мовила Алекса, – щоб мене більше ніхто зайвий не торкався, щоб моє тіло й голос були мої, а не випадкових п’яниць. Мріяла про те, що буде людина, яка писатиме для мене пісні… бо я ніколи не вміла. Я лише співала чужі слова, чужі мелодії… Так, він дійсно старався для мене… – її очі блищали, але це був не блиск радості, а щось суміш відчаю і сорому. – Він привів мене за руку до Альберта, я підписала контракт. У ньому був прописаний спонсор. Вірність спонсору – Тоббіасу. Я підписала, вірячи, що він стане моїм чоловіком, що це казка, з якої починається інше життя. Але цей пункт обернувся для мене болем, щоразу коли я не слухалася Тоббіаса… Я була змушена робити все, що він казав мені.

Селестіна була просто шокована… Вони умудрилися навіть таке прописати… 

– Коли я вперше зайшла в тренувальну залу і побачила ще п’ятнадцять дівчат… зрозуміла: це буде зовсім не просто, шлях до сцени буде складним. Я почула їхні голоси, побачила, як вони танцюють… і я жахливо відставала. Вперше я відчула страх. А ще – сором. Мені шкода, Селестіно, що тоді я майже завалила тебе. Коли підсунула той цвях на твою позицію перед самим дебютом.