Глава 42

Хто ця дівчинка? Селестіна похитала головою, не хотіла показувати спогад знайомства, лише одна мить промайнула, троянди довкола і ресторан, силует Валентина був розмитий, але зрозуміло-чоловічий.

Рейн відпустив її руку.

Повернувшись до реальності вона зустрілася з його поглядом – награно байдужим.

– Хто ця дівчинка? Чи я це донька? 

Селестіна була надто молода для такої великої доньки. Дістала телефон і коротко написала, що це донька друга.

– Я не бачу в її очах нічого дивного, дитячі очі завжди чисті і красиві… І хто твій друг? Ти не хочеш мені його показувати. 

Селестіна озирнулася – немає куди діватися. Уже ж запитує. 

Написала і повернула яскравий екран в сутінках до Рейна: 

«Валентин. Чоловік, з ким мене змушували підписати контракт».

– Селестіно… якщо серед твоїх колег буде винний, ти певна, що навіть після цього готова будеш розірвати контракт? 

Знизала плечима і легенько відвернулася. Загалом з Альбертом їй непогано працювалося… а от інші – інші, якщо винні, Альберт їх би вигнав… Бо Селестіна пріоритетна. Як в шаховій партії – вона королева.

Зиркнула на Рейна. Розірвати контракт… Ще нещодавно заради такого, як Рейн, можна було хапати ті папери і розмахувати перед обличчями керівників і колективу, вимагаючи для себе щастя, кращих умов, прибрати той клятий пункт… А зараз? 

Дивилася на нього, думала:

«Скажи щось, дурню, вибачся, накричи, змусь бути сміливішою. Не мовчи, зроби щось, щоб я, якщо й не буду готова чи ладна піти, то була готова битися з ними усіма за той клятий пункт контракту».

І не могла дочекатися! Жодного слова не сказав! Чекав відповіді, якої у Селетіни не було.

Написала і знову телефоном до його обличчя: 

«Чому ти раптом вирішив, що я твоя споріднена душа?»

– Це не я вирішив. Якби ти не втекла від мене того дня в університеті, коли забирала документи, то я би сказав… тоді мені було, що тобі сказати. 

А зараз? Дивилася запитливо.

І він так гарно розумів її, читав по очах:

– А зараз ти моя пацієнтка, – всміхнувся. – І я не зможу сказати. 

Знову сердилася, змахнула піоном в руці.

Мовив далі:

– Дай мені дозвіл руйнувати твою кар’єру. Я хочу поговорити з фавориткою Тоббіаса. Якщо я це зроблю, то будуть наслідки. Бо зараз вони думають, що ми досі не знаємо нічого. І містер Кліф не зможе донести Тоббіасу про наш візит і розмову.

Вона стиснула телефон, аж пальці побіліли від напруги. Її кар’єра? Що від неї залишилося? Без голосу – лише порожнеча, тінь тієї дівчини, що співала на сцені. Вона кивнула, її рух був різким, майже злим. Бо все і так уже зруйновано. Без голосу – кінець всьому.

Рейн відвіз її додому. Не прощалися. Машина зникла за рогом, а Селестіна стояла перед будинком, відчуваючи, як холод вечірнього повітря пронизує її крізь тонку куртку. 

Коли стається щось погане, то розуміння того, що поруч немає нікого, надто гостре.

Наступного вечора телефон завибрував, і Селестіна ледь не впустила його, побачивши ім’я: Алекса. 

Повідомлення було коротке:

«Естель, можемо зустрітися?»

Селестіна застигла, її губи розтулилися від здивування. Зустрітися? З Алексою? Вона погодилася, не даючи собі часу передумати. Сумнівів не було – це Рейн. Він знову вліз, розворушив гніздо ос. Але – з приємного – цього разу хоч запитав.